А далі його не стало видно. Тільки тріщав чагарник понад ровом за штахетами парку. Потім оддаля розітнувся його веселий свист. Він досконало, по-парубоцькому, навіть з деякими фокусами, висвистував співану в тутешніх селах пісню "Ти, дівчино-калино..."
Михайло Михайлович засміявся сам до себе. В нього промайнула думка: вони обидва старці, але кожен жебрачить по-своєму...
Він повернувся до альтанки й дописав листа "Мені здається, що я не прощався з тобою, що бажання твоїх пестощів, твого поцілунку ще не згасло". І далі він писав, що допіру придбав величезного букета для неї і в думках передає ці квіти їй. "Нехай дивитимусь на них у себе на столі і нехай захоплює мені віддих у грудях при самій згадці про тебе". І підписався, як у багатьох листах до неї, "Твій комік". Як не хотілося йому в ту хвилину думати про щось інше!..
Селянина, що приніс квіти, він не зустрічав більше. Квіти давно зів'яли й посохли в альтанці. Потім хтось їх викинув звідти. Але намір піти на село, замість щоденної подорожі ланами, в нього залишився. Він хотів бачити цього селянина і розмовляти з ним. Така нагода випала незабаром, хоч і в занадто важких обставинах.
Одного разу серед ланів його розшукав хлопець, що завжди ходив для всіх на пошту. Його надіслала економка. "Приїхав якийсь пан і чекає на нього. Просив розшукати гостя. Він теж спинився в маєтку.
На обличчі Михайла Михайловича невдоволення. Ніхто йому зараз не потрібний. Він бажає бути сам... Але він — тільки гість. Коли гукають, треба йти.
— Зараз прийду.
І таки не втримався — ще з годину блукав ланами і тільки тоді, коли переконався, що настала обідня пора, рушив назад.
На нього дивився міцно збудований чоловік середнього росту, з розкішною бородою; обличчя — з глибокими ясносірими очима і стриманою усмішкою.
Це був Грінченко.
Тут же у вітальні звучно й якось недоречно сміялася стара господарева родичка, що чомусь чекала від візиту Грінченка радісного сюрпризу для Михайла Михайловича.
Вони давно не бачилися.
— Що — молитесь тут на сонце? — спитав Грінченко.
— Звичайно.
Грінченко всміхався так, як тільки він умів — з нахмуреними бровами. З властивою йому впертістю в манері розмовляти, говорив:
— Ну, мені зараз не до молитов. Вирвався з Києва на яких два тижні і — на Полтавщину. Тут що не село, що не хутір, то безодня роботи для кожного... Ось дивіться...
Він показав на свої великі чемодани.
— Тут повно...
— Що ж тут — фольклор, етнографія?
— Тут,— гоноровито всміхнувся Грінченко,— фольклор, етнографія, антропологія, кустарні майстерства, філологія, діалектологія — все життя народу тут... в моїх чемоданах...
Розмовляв він захоплено, як певна себе людина. Багато було в житті такого, на чому схрещували мечі ці двоє широко відомих в країні людей. Кожен з них засуджував іншого за погляди на речі, на які кожен дивився по-своєму, їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років.
Перед обідом вони вийшли до парку. Змінили тему розмови, весь час уникаючи дискусії. Розмовляли про дерева, квіти, на яких обидва добре зналися. Коцюбинський добре знався на квітникарстві. Грінченко чудесно знав народну термінологію по квітникарству.
Іноді таки прохоплювалось:
— Що ви тут читаєте?
Коцюбинський намагається не всміхнутись, відповідаючи.
— Оце прочитав статтю Плеханова про "Ворогів"
Горького. Ви часом не читали її? "Психология рабочего движения".
Грінченко зробив зневажливий порух губами.
— Подібну літературу я зневажаю. О!.. А цю квіточку ви знаєте, знаєте, як вона в народі називається?
— Не маю уявлення...
— На Полтавщині її звуть...— І Грінченко подав назву квітки. Назва була сороміцька.— А на Волині вона має назву таку...
Але й на Волині цій квітці так само не пощастило...
— Бідна рослина,— зауважив Коцюбинський і занотував обидві назви до своєї записної книжки.
— Що ж,— і Грінченко з хитрою посмішкою погладив свою пишну бороду,— народ наш неписьменний... Часто він припускається неделікатності. Народ треба вчити, йому потрібна школа рідною мовою...
— Я теж вважаю.— і Коцюбинський заховав у кишеню записну книжку.
— Тут, певне, багато дичини,— промовив Грінченко.— Допіру зовсім низько пролетіли качки.
— Це крижні. Місцевість тут низька. Дичини сила.
— Цей повіт я мало знаю... Бачте, Михаиле Михайловичу, коли ви не заперечуєте проти рідної школи, то не слід вам виступати проти нашого проекту клопотання перед Державною думою... Не забули? Щоб Дума дозволила українську мову в школах... Здається, знову пролетіли качки, чи то пак... крижні...
Коцюбинський раптом спинився. Чорні очі його вогко блищали і все обличчя порожевіло.
— Борисе Дмитровичу, я можу тільки повторити вам ще раз, що при теперішньому складі Державної думи нема ніякої надії на задоволення демократичних вимог українського народу. Хто поважає себе, той не звертатиметься з будь-якими проханнями до подібної інституції... Це принижує нас і не дає ніякої користі народові.
Вони пішли далі.
— Давно мені кортить,— продовжував Грінченко,— зібрати всю народну термінологію з ботаніки, поки ця змога не втрачена назавжди, і видати такий народний словничок. Візьмімо квітки: в їх назви народ вклав і свою поезію. Мертва латинь, кінець кінцем, повинна буде поступитись місцем живій і прекрасній народній термінології.
— Підтримую, Борисе Дмитровичу. Потім можна було б видати народний словник з птахівництва...
— Теж потрібна й цікава річ,— відгукнувся той, нахилившись над криницею, щоб долонею зачерпнути холодної води.
До обіду, хоч крім двох гостей присутня була тільки Чикаленкова родичка, з'явилися приховані на всякий випадок пляшки з химерними іноземними етикетками. І стіл був багатший проти звичайного.
Стара жінка розпитувала Грінченка про Київ, в якому давно не була. Він методично, в незмінно повільному темпі пережовував і ковтав їжу, потім міркував ще хвилину-дві і лише по тому відповідав, їв він небагато і зовсім не пив вина. Ще не любив, коли біля нього палили цигарки. Коцюбинський не раз протягом обіду наповнював свій келишок.
Грінченко пильно, хоч і непомітно для інших, приглядався до Михайла Михайловича і трохи дивувався: той мав непоганий апетит, охоче пив вино, хоч і був хворий на серце і шлунок.