Нарешті тепер мало це статися! І хоч Михайлик дуже насуплюється, його серденько тривожно тріпочеться, а по обличчю пробігає час від часу багрова хвиля.
Михайлик пам’ятає тільки першу сальву. Поблизу було тихо. Весь відділ заліг, затаївши віддих, а большевики з голосним тріском підходили все ближче й ближче. їх підпускали на найближчу віддаль. Михайлик уже зовсім добре бачив двох, що йшли навпроти в сірих "рубашках" з наставленими автоматами. Михайлик увесь дрижав; йому вже навіть здавалося, що щось трапилося, що хтось забувся і большевики прийдуть аж до них.
Раптом гримнула повстанська сальва. Михайлик бачив, що большевики розскочилися й позникали, забігаючи за дерева й залягаючи. Михайликові лящало в ухах від пострілів і криків "слава" – "ура". Михайлик гукав "слава" так, щоб лише цей оклик було чути. Йому дуже хотілося чути це слово – воно саме, мов перемога.
Хтось гукає: – Гранати!
Михайлик кидає свою гранату і гукає до інших: – Гранатами, гранатами їх!
Косить високий Іванко-кулеметник. Ідуть большевики. Іванко чекає, а потім як сипне – покотом лягають вони один по одному, як лягають по черзі хвилі жита під вітром. Але і в Іванка тече кров з грудей... Що сталося Іванкові? Він похилився, ліг на свого кулемета, большевики кричать, большевики біжать ближче й ближче... Михайлик схоплюється, він нетерпеливим рухом відсуває Іванка і кладе руку на замок кулемета. Він сам кулеметник... Бити їх, бити!
Спорожніло поле бою.
По шаленій партизанській гульні скрізь валяються тіла поляглих, залишена зброя – земля ранена, стоптана... не знаєш, де болото, а де кров. Побойовище наше!..
VIII
Під вечір відділ-переможець вступає в село. Стрункі трійки з піснею вливаються в сільську вулицю. Що їм бій, що їм негода? Вулиця вмить оживає. Скриплять двері, тріщать тини, перед ворота виходять люди.
– Військо, наше військо йде!
– Ходіть, ходіть, наші хлопці!
Десь на плиті нетерпеливо кипить борщ і, врешті, не діждавшись господині, з грізним сичанням розливається.
Десь верещить покинена в колисці дитина і, не діждавшись матері, пхає в уста власну ніжку.
Великоока Краса, дбайливо поєна господарем, дивиться здивовано, як покотилося по мураві залишене відро.
Коні спинились у кераті, і гуси втекли на став, а ворота тріщать, а пісня ллється – "Повстанці, повстанці йдуть!"
Статечні ґазди покивують головами і виструнчуються, згадуючи давні часи, "стару войну", важать у своїх головах теперішні героїчні часи. Господині поприкладали до очей запаски і хлипають, ніби хтось жорстоко скривдив їх, а дітвора не видержує – танцює з захоплення.
– Повстанці, наші хлопці йдуть!
Ллється їх пісня і кличе в бій – пориває у змаг – і тебе там треба, сивоволосий, і тебе, дівчино, і тебе, ґаздо, і тебе, ґаздине, і вас діти – усіх, усіх, ми всі – Україна. У бій – у бій, на повстання!
– Боже, це ж діти наші йдуть!
– Ох, виростили ми їх, виростили – бач, які!
– Та й соколи вони, соколи – ади один в одного!
– Ов, а як крок тримають! Дивіться, жадне військо гак не йде злегенька.
– А що зброя, то вже зброя; в кожного то "емпі", то "фінка". Ади, і пістолі при боці!
– Побили геть, кажуть, мазярів.
– От, можете вже завтра в ліс за дровами їхати, а зі своєю кривдою таки до командира йдіть; він уже розсудить.
– Ой, діти бідненькі, без хати, без їдла, без спочинку! Та й хто ж про них бідних там дбає, хто їх крівцю пообтирає?.. Мордуються наші діти, мордуються...
– Ти, якби так взяли, пішовбис?
– Ей, дурний ти, нащо їм таких, як ми? "Рости!" – кажуть.
– Анцихристи оці, босяки – таких забивати... Ой, понесе ж Сталін гріх на той світ, в крові людській він піде!
Вже понеслося між людьми, що відділ у селі перепочине і не від того, щоб повечеряти. Між стрільців приходять ґазди й Ґаздині та групками розводять їх по домах.
Одна груба тітка підійшла до групи дядька Андрія. Вона побачила Михайлика і лише сплеснула руками.
– Йой, та й ще таке мале з вами! Та що ж воно, бідненьке, тут робить? Йой, матінко моя! – Тут вона жалісно схлипнула і з поспіхом підняла свою запаску до очей. Михайлик почервонів і презирливо скривився:
– Не плачте, дядино, не плачте! Не буду я з бабами на печі квасолю теребити, як війна йде.
Господиня заніміла: "Бач, яке розумне вдалося!" – а дядько Андрій гордо подивився на свого улюбленця, і тільки довгі вуси в нього з вдоволення подриґували.
Михайлик і дядько Андрій пішли в хату господині.
Цей вечір не був найприємніший у житті Михайлика. До хати назбігалося багато тіток, і всі жаліли його, пхали, як дитині, бублики та ласощі, а далі кинулись над ним плакати. Михайлик мало під землю не запався із сорому і був би сто разів утік від них, якби не вояцька гордість. Але, хоч Михайлик і залишився, його вояцька гордість була дуже порушена. До того ж ще й голос відмовляв йому послуху. На превелику свою злість, він зовсім захрип і, замість говорити, лише піяв, мов молодий півник.
Нарешті тітки забралися, і господиня на тих кілька годин, що ще залишились, поклала Михайлика спати у чисте, м’яке ліжко. Але Михайликові було душно, він западався в подушки, стеля немов душила його, а до того кожної хвилини могла налетіти знов якась тітка – сьогодні ж в селі партизани, і ніхто не спить. Михайликові пригадалась тиша і високе зоряне склепіння – там, у лісі. Михайлик почув, що він уже справжній партизан.
IX.
Вже по півночі покликали хлопця до командира.
Михайлик виструнчився перед ним усім своїм худеньким тільцем, але зголоситись не міг: з його грудей вийшло лише якесь несамовите тонке піяння. Михайлик почервонів, мов жар, а командир подивився і прикусив губи, щоб не засміятись. Насилу його обличчя прибрало знову поважний вигляд.
– Михайлику, я чув, що ти сьогодні гарно списався. Ти бився, як справжній партизан. Та ти, Михайлику, ще не великий. Я вже давно бачу, на які непосильні труди ти наражуєшся при нас. Не для твоїх тринадцяти років наші марші, небезпеки, бої. Влітку було легше, і завжди знаходилось для тебе якесь корисне завдання. Але я бачив, скільки зусиль коштує тобі ця осінь... От хоч би ці чоботища, що ти їх хотів "розстрілювати".
Він усміхався.