— Але ж вiн такий гарненький! I я ж зловив його! — вiдповiв я вперто собi самому. — Може, вiн привикне. Коли б я тiльки знав, чим його годувати!
З годуванням мав я справдi чимало клопоту. Я поклав пташковi кiлька кришечок хлiба, кiльканадцять зерняток проса i кiльканадцять хатнiх мух, кожний рiд поживи окремо в чистенькiй мушлi * (* Мушля — черепашка.), поставив йому черепок води i пiшов геть, аби лишити його в спокої. Коли вечором я повернув додому i зазирнув до свойого пташка, то побачив, що вiн анi не доторкнувся до поживи, тiльки сидiв у кутику, високо вгору простягнув тоненьку шийку i, не зми-гаючи оком, глядiв крiзь вiкно надвiр, де серед пурпурової пожежi заходило сонце за снiгову шапку Хребти-гори, i вiд часу до часу потакував головкою так сумовито i безнадiйно, що я не мiг довше дивитися на нього.
"Може, се нiчна пташина, — подумав я, — i аж уночi буде їсти".
Ся думка заспокоїла мене трохи, i я спав твердо i не думав про пташка. Скоро рано, ще до схiд сонця, я побiг знов до свiтлицi i зазирнув до вiкна. Пташок усе ще сидiв на тiм самiм мiсцi, де я вчора бачив його, усе ще простягав шийку високо догори i все ще, не змигаючи оком, глядiв крiзь вiкно на широкий, вольний свiт отам за скляними шибами i вiд часу до часу потакував головкою. До поживи анi не доторкнувся.
— Пусти його! Пусти його! — закричало щось у мойому нутрi. — Пощо тобi мучити його? Адже ж вiн згине з голоду.
— Нi, — вiдiзвався iнший, упертий голос у мойому нутрi, — я мушу видибати * (* Видибати — вишукати.), чим вiн годується! Принесу йому слимакiв, й хробакiв, i жаборини.
Не знаю, вiдки менi стрiлила до голови така думка, що вiн може їсти жаборину. Досить, я побiг на пасовисько, назбирав усяких дрiбних слимачкiв, накопав хробачкiв i виловив з води добру жменю жаб'ячої iкри i принiс усе те мойому бранцевi. Вiн навiть не звертав уваги, коли я всi тi достатки клав перед нього, не показував анi страху, анi найменшої цiкавостi, анi крихiтки апетиту на тi ласощi. Здавалося, що тiльки сонце, і тепло, i весна там, на широкiм вольнiм свiтi, займали всю його увагу.
Того дня мав я якусь роботу, тож пiшов геть i вернув аж вечором. Я поспiшився заглянути до пташка. Вiн бiгав, легенько потакуючи, здовж шиб i навiть не доторкнувся до поживи.
"Диво дивне!" — подумав я i хотiв зараз випустити його на волю. Та менi прийшло на думку, що тепер вiн, певно, ослаблений i нездатний до лiтання, а коли зараз вечором випущу його ось тут на подвiр'ї, то се буде для нашого котика дуже легка i пожадана добича. Лiпше буде, коли ще сьогоднi вiн переночує у мене. А завтра ранiсiнько я занесу його на те саме мiсце, де його зловив, i пущу на волю.
Другого дня, схопившися ранiсiнько з соломи, я побiг до свойого бранця. Вiн усе ще не брався до нiякої поживи i сидiв, ослаблений i втомлений, у куточку, очима все зазираючи крiзь вiкно на волю. Вiн спокiйно дав себе взяти i поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими дивився крiзь шиби на сонце та на яблуневi гiлки. Раз навiть вiн потакнув головкою, немовби хотiв сказати:
— Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дiйде до того.
Я винiс його на подвiр'я. Вiн сидiв спокiйно в моїй долонi й не пручався. Я чув його м'яке пiр'ячко i його тепле тiло.
"А смачне мусить бути його м'ясо! —стрiлила менi нараз думка через голову. — А що якби його зарiзати i дати спекти?"
"Пусти його! Пусти його! — шепче щось, мов добрий ангел, у моїм нутрi. — Адже ж бачиш, вiн такий маленький. Навiть заходу не варто, щоб його пекти!"
"Але ж бо шкода його пускати! Я ж зловив його! " — бунтувалася дитяча впертiсть у моїм нутрi.
"Пусти його! Пусти його!" — лебедiло щось тихо-тихо в найглибшiй глибинi моєї душi.
А пташок сидiв тихо i зрезигновано в моїй жменi. Я створив долоню — вiн не полетiв. Щось огидливе, злорадне трiумфувало в моїм нутрi. "Бачиш! Вiн сам не хоче! Ти ж дав йому змогу втiкати, чому ж не втiкав?"
"Але ж вiн слабий i зголоднiлий", — лебедiло щось тихо-тихо в глибинi моєї душi.
— Ет, що там! — скрикнула дитяча впертiсть, i в найближчiй хвилинi я вiдкрутив головку малому гарному пташковi. Вiн затрiпав раз чи два рази своїми тоненькими нiжками, з шийки виплили двi чи три крапельки кровi, i малого гарного пташка не стало. В моїй долонi лежав холодний бездушний труп.
I нараз зломилася, розвiялася вся моя впертiсть, моя завзятiсть, моє самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось безглузде, огидливе, що я допустився безсердечного вбiйства, навалив на себе провину, якої не вiдпокутую i не вiдмолю нiколи. Адже ж я знiвечив зовсiм безцiльно таке гарне невинне життя! Ось тут, на вольнiм божiм свiтi, перед лицем сього ясного, теплого, весняного сонця я видав i сповнив жорстокий, нiчим не мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсiм ясно i виразно, що се вбiйство було зовсiм безцiльне. Адже ж сього бiдного трупика я не зможу анi обскубти, анi їсти. Нi, я не мав сили навiть ще раз поглянути на нього. Я випустив неживого пташка з руки i, засоромлений, стурбований, пригноблений i змiшаний, я побiг геть, геть вiд нього, щоб не бачити його, щоб затерти в душi навiть споминку про нього. Менi дуже хотiлося плакати, але я не мiг; щось немов клiщами стискало мою душу, i вона не могла в сльозах вилити свойого болю. Маленький гарний пташок лежав у моїй душi, я понiс його з собою, i менi здавалося завсiди, що вiн глядить на мене своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резигнацiєю, потакує головкою i шепче тихо-тихесенько:
"Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом i моя смерть!"
У м'якому, вразливому дитячому серцi не довго тривали тi турботи. По двох-трьох днях я вже забув про пташка i його нещасну долю. Забув, бачилось, назавсiди. Вражiння мойого злочину залягло десь у темнiм кутi моєї душi, i звiльна його присипали, прикрили i погребли iншi вражiння, iншi спомини.
А проте воно не завмерло. Минуло цiлих двадцять лiт, i коли на мене звалився перший великий удар нещасливої долi, коли я, молодий, з серцем, повним жаги, бажання жити i любити, посеред чудового лiта сох i в'янув у тюрмi i мусив почувати, як розбивалися всi мої надiї, як без милосердя толочено, розтоптувано, без цiлi i без ума нiвечено та руйновано все те, що я вважав найдорожчим скарбом своєї душi, тодi серед тривожної безсонної ночi явився менi той маленький гарний пташок, шпигонули мене в саме серце його сумнi, повнi тихої резигнацiї оченята, прошептали менi його повiльнi рухи тi несамовито страшнi слова: