Пастор Расмуссен аж заіржав і, пирхаючи, вигукнув:
"Так вам і треба, Зінгере, щоб вас прозивали Гумовим Ніколаусом. І придумали ж такий довжелезний підпис! Як там воно, Антьє?"
"Агент товариства по страхуванню вдів ловців омарів", пане пасторе!"
"Сміх, та й годі!" — закричав пастор.
Але пан Зінгер прошепотів:
"Як прикро!"
Коли вертались додому, пан Зінгер мусив визнати, що він начисто програв заклад. Він мав уже не одне прізвисько, а цілих четверо. І це смутило його так, що добросердому пасторові стало аж шкода бідолахи.
"Ви знаєте, — сказав він, — я подбаю, щоб вас надалі прозивали тільки Президентом. Адже це прізвисько найбільше вас задовольняє, правда?"
Агент кивнув головою.
"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричі обпливати човном круг острова, пане Зінгер?"
"Може, в неділю?" — відказав бідолаха.
"Згода, пане Зінгер! У неділю о дев'ятій ранку на причалі для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нічого проти того, щоб я скористався нагодою і трохи покатався?"
Агент похитав головою. Потім пригнічено сказав: "Добраніч", — і зник у домі вдови Бродерс.
Наступної неділі гельголандці були неабияк здивовані, побачивши, що пастор Грім із новим страховим агентом сідають у шлюпку і худющий пан Зінгер з натугою, невміло налягає на весла, їхній подив ще зріс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острів.
І вже зовсім отетеріли люди, коли шлюпка після тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на південь і обкружляла острів. Тоді гельголандці висипали з осель, і повсюди на краю кручі товпились цікаві, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державі й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялівцевий Гаррі з шинку "Втіха Північного моря" побачив зі скелі шлюпку, то гукнув: "Хлопці, дивіться! Президент у "Президенті" пливе круг острова".
Цей дотеп полетів з уст в уста, і Йоганнес-Якоб Зінгер ураз дістав навіки те прізвисько, котре найдужче йому сподобалося.
Коли він удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцію?"
Йоганнес-Якоб Зінгер кивнув головою й був радий, і то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цій нагоді навчився веслувати. Він змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми — легко й ритмічно, навіть не думаючи про веслування. Коли аж надвечір він нарешті втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спілка веслярів тут-таки на місці оголосила його своїм почесним членом і запросила разом із пастором до шинку "Втіха Північного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зінгера. Він уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Ніколаусовою спілкою", залюбки їв рибу й навіть морських слимаків, уже не вітався з людьми за руку по десять разів на день, а гукав: "Здорові були" чи "Привіт", коли зустрічав знайомого, а одного дня навіть пішов на службу в синьому моряцькому светрі.
"А ви знаєте, Президенте, — сказала вдова якось у неділю за обідом, — вас уже й не відрізниш від гельголандця".
"Правда!" — погодився пан Зінгер. А тоді відсунув шніцеля зі свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свіжозакопченої акулячої почеревини.
Прадідусь замовк, і я спантеличено запитав:
— Що, оповідка скінчилась?
— Так, оповідка скінчилась. Ти, звичайно, поцікавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?
— Так, прадідусю.
— Ну, це я можу тобі сказати: бо він одружився з дочкою торговця омарами, а після тестевої смерті успадкував торгівлю.
— А чому ви не розказали про це в своїй оповідці?
— Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навіть така мізерна й дурна річ, як казка, має свої правила! Оповідка про прізвиська пана Зінгера — це оповідка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, і кінчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. І крапка! Все інше вже не належить до оповідки. Бо оповідка, Хлопчак, повинна бути схожа на змію, що кусає себе за хвіст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собі. Так, як змія, що вхопить себе зубами за хвіст, не має ні початку, ні кінця, так і кінець оповідки повинен уплітатися в її початок.
— Оце, прадідусю, й є мораль вашої оповідки.
— Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповідки. А наша оповідка про пана Зінгера мала показати ще й інше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше ніж дати йому назву. Пан Зінгер був на Гельголанді чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прізвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведінки, сповненої гідності, прилипло до нього: прізвисько "Президент".
— І тому мого друга Геннінга тепер називають Президентовим Геннінгом, а дівчину дядька Гаррі — Президентовою Хельгою! — сказав я.
— Точно, Хлопчак!
Прадід вийняв з кишені маленького золотого годинника й мовив:
— Горішня бабуся чекає мене. Мені треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького віршика!
— Так у мене немає настрою, прадідусю, й задумки немає!
— Ну, тоді я пропоную тобі ось що: спробуй-но ще перекладати!
— А що ж мені перекладати? — засміявся я. — Я ж не знаю жодної чужоземної мови.
— Зате знаєш дві вітчизняні: німецьку й фризьку![2]
І це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-німецькому в школі та з дачниками з материка. Отже, я повинен уміти й перекладати з мови на мову…
Я взяв дошку та теслярського олівця й сів з ними нагорі, в токарні, а прадідусь пішов через вулицю в дім. Я вирішив перекласти вірш про кумедного чоловічка, бо він коротенький і простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки і якийсь час дивився на нього. Потім сказав собі: "Отак! А тепер хутенько перекладай відповідним розміром, з гарними римами й з усім, що сюди належить!"
Та перекладання виявилось куди важчим ділом, ніж я гадав. Коли у фризькій мові яке слово має один склад, то в німецькій — принаймні два. А коли якісь слова у фризькій мові римуються, то в німецькій — напевне ні. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.