"Оскільки тої ночі я не бачив вас і не чув, то ви справді майстер… голяр! — гукнув халіф, зиркнувши скоса на своїх придворних. — Тож ідіть додому й візьміть мої коштовності як подарунки. Але пильнуйте свого язика, а живіть надалі тільки з голярства. А як мені колись буде на щось потрібне ваше мистецтво, я згадаю про вас! Аллах нехай буде з вами!"
"Аллах благослови Гаруна аль Рашіда, володаря всіх правовірних!" — швидко вклонившися, відповів молодий голяр. А потім без перешкод покинув палац, узявши з собою персня, кинджал і сережку халіфа.
Придворні зчудовано спитали:
"Чому, о великий халіфе, ви явили цьому злодюжці-голяреві таку честь?"
"Тому що злодій не може бути суддею над злодієм! — відказав халіф. — І тому, що він має хист, який дивує мене!"
Слухачі на іскібському базарі ані разу не перебили оповідача Юсуфа Багдадця, поки він говорив. Вони притихли, наче розбійники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долоні й сказали:
"Справді, незвичайна історія про злодія! Ти чудово розважив нас!"
І рушили геть, не давши йому жодного піастра.
І тоді Юсуф Багдадець вигукнув:
"Любі друзі, коли ви не платите оповідачеві, то йому доводиться перемінити ремесло й стати злодієм. Але ж хіба не шкода позбутись оповідача — і ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волієте мати в мені: оповідача чи злодія?"
І тоді багато людей справді помітили, що в них із кишень викрадено розкішно оздоблені табакерки. Вони недовірливо перезирнулися, потім раптом збагнули, хто їх обікрав, і почали реготати так гучно, що сміх той долинув аж нагору, до Циганського міста.
"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! — гукали вони. — Розповідає нам таку цікаву оповідку про злодія, а коли ми з цікавості та напруги підступаємо аж до нього, він спокійнісінько цупить наші табакерки! І жоден того не помітив! Оце-то хлопчина!"
Один гладкий емір у зеленому, як трава, тюрбані гукнув:
"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дістанеш свою плату!"
І тоді Юсуф Багдадець вийняв з-під своїх схрещених ніг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де він сидів, посипались дощем піастри.
Відтоді в Ісхібі ходить прислів'я: "Де поетам платять, там злодії стають чесними!"
Обидва інші оповідачі, Ахмед Довгобородий та Ібрагім Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й відступили йому роботу базарного оповідача. Ахмед став водоносом, а Ібрагім став заробляти на хліб як лазник.
Пошли їм, Аллаху, довгого віку. Отак.
Прадідусь, докінчивши оповідку, підвівся з морської скрині, а я про всяк випадок помацав, чи мій годинник іще в кишеньці. Годинник був на місці. Прадідусь помітив той рух і сказав:
— Не бійся, Хлопчак! Розповідати я вмію, може, й не гірше за Юсуфа. Але красти я не вчився ніколи! Ну, як тобі сподобалась оповідка?
Я відказав:
— Пре-чу-до-ва! І така довжелезна!
— Але ж мораль коротка!
— Так, прадідусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповідку, той не повинен ломитись у відчинені двері або йти занадто довгими манівцями. Треба спокійним, упевненим кроком іти до мети.
— Ох, Хлопчачок! — захоплено вигукнув прадідусь. — Я хотів сказати майже те самісіньке! Справді вже помітно, що тобі скоро мине одинадцять років!
Я дуже запишався від прадідусевої похвали. Я саме хотів зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирічних хлопців, коли хтось зашкрябався знадвору в двері горища. То, певне, був Уракс. Я відчинив двері, і сенбернар гордо ввійшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав мені лапи на плечі, а в зубах підніс до моїх очей папірець.
— Куш, Ураксе! — сказав я.
Пес ліг, я взяв у нього з зубів папірець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:
"Шановних пановів, просять, спуститися дообіду". Прадідусь подивився мені через плече й мовив:
— Твоя долішня бабуся в одному реченні зробила чотири помилки. Але в неї навіть помилки люксові. Ходімо ж на гостину!
Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходів у підвальний поверх будинку, прадідусь казав:
— Та мораль, що ти видобув з моєї оповідки, — це, звичайно, тільки мораль для людей, які розповідають оповідки. Інші люди можуть вичитати з неї й іншу мораль.
— Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодієм! А ні, хай краще стане голярем!"
— Гм… — гмукнув прадідусь. — Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодійська мораль. Я сказав би інше: "Спритність і вправність рук — дивовижні таланти. Але хто вживає їх для крадіжки, той ганьбить свій талант. Може, майстерний злодій-голяр справді був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не він, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритність для повчання іскібців!
Ми вже зійшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долішня бабуся, що пов'язала собі квітчастого фартуха, саме накладала в тарілки картопляний салат, а долішній дідусь із гарними чорними кучерями вже сидів за столом, і перед ним стояла склянка грогу.
— Добридень, Якобе! — привітався з ним прадідусь.
— Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обідом?
— Дякую, дякую, Якобе! Краще опісля.
Ми сіли за стіл і взяли собі що хто дужче любив: вареної тріски з петрушковою підливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу — для цього треба чималенько уваги й спритності.
Після їжі нам, чоловікам, подали до Пташиної кімнати грог і лимонад.
Долішня бабуся лишилась у кухні — помити посуд.
Дивно, але долішній дідусь дуже зацікавився нашими віршами.
Довелось розказати йому всі, які ми пам'ятали. Він слухав, і його чорні вусики аж тремтіли від задоволення. Довелось пообіцяти, що ми потім прочитаємо йому всі наші вірші.
Після третьої склянки грогу долішній дідусь напустив на обличчя таємничий вираз і вийняв із жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.
— У цій вазі долішня бабуся тримає повну збірку моїх творів, — мовив він. Потім випустив на стіл цілу купу згорнених дудочкою папірців, перев'язаних барвистими стьожечками.
— Невже ви теж віршуєте, дідусю? — спитав я.
— Так, Хлопчак, — сказав він несміливо. — Віршую! Але тільки з якоїсь нагоди, розумієш? Коли твоя долішня бабуся розсердиться на мене, я ввечері кладу їй на подушку вірша. Вона це любите. Ці вірші вона називає своїми "подушковими віршами" й ховає їх у оцій вазі. Але я не повинен цього знати. І ви глядіть не викажіть, що я знаю цей сховок!