Це Ібрагімове оголошення розсердило людей, бо шлях із Багдада до Іскіба дуже довгий, а таку довжелезну оповідку неохота вислухувати стоячи.
Тому більшість слухачів відійшли, щоб пограти в доміно за турецькою кавою. Там принаймні можна сидіти. Тільки нечисленні лишились, та й то не для оповідки, а щоб познущатися з Ібрагіма. Вони гукали: "А що ти робив у Багдаді? Купував оливу для свого каганця?"
І знову знявся регіт, однак Ібрагім уже розсердився.
"Дурний набрід! — закричав він. — Чого ви не можете спокійно почекати, поки я почну свою оповідку? Чи вас ваш учитель недосить шмагав? Замовкніть нарешті й слухайте!"
Але натомість зчинився справжній галас.
"Ви погляньте на цю Гарбузову Голову! — кричали люди. — Він не починає своєї оповідки, а ми ще й винні, що він не почав! Де ж тут глузд?"
На Ібрагіма по-справжньому розгнівились, і раптом хтось пожбурив у нього динею. На лихо, Ібрагім сидів саме під майстернею мідника, і диня, пролітаючи, збила вивішені там три мідні каганці. Вони один по одному впали Ібрагімові на голову, так що в очах йому затанцювали спочатку зірки, потім місяць і нарешті тридцять сім сонць; він зойкнув і почав крутитись на місці.
Тоді люди загукали: "Гарбузова Голова танцює!" — заплескали в долоні й похапалися за животи з реготу.
Тільки Юсуф Багдадець, третій оповідач, не сміявся з усіма, а вхопив Ібрагіма, що підплигував та крутився, за полу й потяг його через увесь базар, крізь розгаласовану юрбу додому.
Відтоді в Іскібі про людину, що висловлюється надто розлого, кажуть: "Йому впали на голову три світильники".
А Ібрагім ходив із трьома ґулями на голові, з яйце завбільшки — наче гарбуз із трьома ріжками.
Вранці після Ібрагімової пригоди на базар вийшов Юсуф Багдадець, щоб розважити людей злодійською оповідкою. Він не придумував ніякого особливого початку, ніякого люб'язного привітання. Він хотів принадити людей тільки своєю оповідкою. А що він точно знав, як скінчиться та оповідка, то йому неважко було придумати початок.
Цього разу юрба цікавих була, мабуть, іще більша, ніж напередодні, а в одному куточку сховались Ахмед Довгобородий, обстрижений, та Ібрагім із ґулями на своїй гарбузовій голові.
Юсуф Багдадець спочатку не сказав ні слова. Він сів у вікні крамниці килимів, схрестив руки на грудях і мовчки дивився на своїх слухачів, аж поки весь базар притих, як миші, й нетерпляче втупив очі в нього. І тоді він півголосом почав свою оповідку:
"Коли Гарун аль Рашід, великий халіф, знову вийшов перевдягнений уночі погуляти по Багдаду, йому раптом захотілося смажених каштанів. Але, простуючи до одного старого продавця каштанів, він раптом згадав, що забув узяти гроші. А що халіфи не звикли відмовлятися від своїх бажань, то Гарун аль Рашід і без грошей добув собі каштанів. Він підняв на вулиці камінь і, проходячи повз продавця каштанів, нишком кинув ним у чиїсь двері. Удар гучно пролунав на нічній вулиці, і продавець каштанів злякано озирнувся. Цією миттю скористався халіф, щоб хутенько вкрасти жменю каштанів. Він сховав їх під полою й спокійнісінько пішов далі, щоб не виказати себе зляканим поспіхом. Та як почав їсти каштани, то помітив, що, крадучи їх, загубив коштовного персня, й промурмотів: "Дорогенькі ж каштани!"
Невдовзі халіфові захотілося халви, і в ту ж мить він побачив на розі продавчиню халви, що стояла над невеличким багаттячком.
А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв собі халви. Проходячи повз продавчиню, він нишком кинув у вогонь шкаралупи каштанів, і вони затріскотіли та зашкварчали у вогні, так що продавчиня злякано відскочила і втупилась у розпломенілий вогонь.
Ту мить халіф використав, щоб хутенько відломити собі шматок халви. Він сховав її під полу й достойно попростував далі, не давши нічого взнаки.
Та вийнявши трохи далі халву з-під поли, він помітив, що, крадучи її, загубив коштовного кинджала, і промурмотів: "Дорогенька ж халва!"
Ще трохи перегодя йому захотілося вишень. А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв свої вишні. Він повільно почовгав у темний завулок, ніби випадково пройшов попід огорожею чийогось садка й мимохідь нарвав з гілки жменю вишень, їх він теж сховав під полу.
Та коли почав їсти вишні, то помітив, що, крадучи їх, згубив з вуха коштовну сережку, і промурмотів: "Дорогенькі ж вишні!"
Наступного дня, коли халіф у всій пишноті знову сидів у своєму палаці, він оголосив через оповісників, що загубив персня, кинджал і сережку й обіцяє велику винагороду тим, хто їх знайде. Він сподівався, що прийдуть продавець каштанів, продавчиня халви та власник садка і він таким чином зможе відшкодувати їм за вкрадене. Але ніхто з них не прийшов. А коштовності аж через кілька тижнів знайшли в помешканні одного молодого голяра, якого зразу ж привели в кайданах до халіфа.
"Як опинились у тебе мої коштовності?" — загримів халіф на голяра.
"Простіть мені, володарю всіх правовірних, — відповів юнак, не підводячи очей. — Я взяв їх у вас для вашого ж добра".
Почувши таку відповідь, поніміли всі придворні, а насамперед сам халіф.
"Поясни краще, хлопче!" — зажадав він.
"Знайте ж, великий халіфе, що персня я зняв з вашого пальця коло продавця каштанів, щоб ви не зачепилися ним і не виказали себе!"
І знову придворні подивувались відповіді. Тільки халіф не здивувався. Він навіть усміхнувся.
А голяр вів далі:
"Кинджала, о володарю всіх правовірних, я взяв у вас коло продавчині халви. Як легко міг би він стукнутись об залізний столик і виказати вас!"
"А як же було з сережкою, пане?"
Придворні здивувалися, що халіф назвав простого голяра паном.
А юнак сказав:
"Сережку, о великий халіфе, 'я мусив узяти у вас коло вишневого садка, а то ви зачепились би нею за гілку й розірвали б вухо".
На ті слова придворні зачудовано похитали головами. А Гарун аль Рашід підвівся, власноручно зняв з голяра кайдани й сказав:
"Коли ви зробили все це задля мого добра, то ви вільні, майстре. Але відкрийте мені ще одне: як це так вийшло, що я вас не бачив?"
"А я йшов у вашій тіні, о владарю! Так мене навчено. Бо нашого ремесла теж треба вчитись, і потрібні тривалі вправи, поки дійдеш у тому до майстерності!"