ДЕНЬ П'ЯТИЙ,
у який я радо познайомлю вас із Президентовою Хельгою. В цей день показано лихі наслідки недоладно початих оповідок. І те, як треба лестити жінкам. Докладно змальовано пре-чу-дову комірчину на горищі і з подивом з'ясовано, що мій долішній дід також віршує. А закінчується день приємним почуттям, що я — багата людина.
Наступний день знову був вітряний, навіть дуже вітряний. Тому вугілля нашого катера можна було вивантажувати лише на третій день, і моя горішня бабуся та дядьки Яспер і Гаррі використали вільний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протікати. На жаль, для цього їм доводилось цілі години товктись у рибальській коморі, а це зовсім не подобалось мені й прадідусеві. Бо хіба можна розказувати оповідки й складати вірші, коли тобі заважають стук молотків, диркання пилки та шурхіт рашпилів.
— А знаєш що? — сказав прадідусь. — Ходім у долішнє селище, будемо розказувати оповідки на горищі в твоєї долішньої бабусі. Там спокійніше!
— Але ж долішня бабуся не любить віршування!
— А нащо казати їй, що ми хочемо віршувати? Ходімо!
Ми обмотали шиї шарфами, наділи свої сині шапки й потупали проти вітру вниз, у долішнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярські олівці. Долішня бабуся, як завжди, сиділа в Пташиній кімнаті над кросенцями й дуже здивувалася раннім гостям.
— Чому завдячую таку честь, панове? — спитала вона.
— Ми втекли від вітру, Анно, — сказав прадідусь. — Сьогодні дме, як скажений. Що це за прегарний взірець ти гаптуєш?
— Квіти, Хлопчак! — відповіла вона.
(Мого прадідуся теж, як і мене, прозивають Хлопчаком. Тільки він Великий Хлопчак, а я — Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)
— І ти сама їх придумала, Анно?
— Аякже! Я вишиваю тільки за власними взірцями.
— Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!
— Ет, є про що говорити, — відказала долішня бабуся задоволено. — Зробити вам лимонної шипучки?
Я, звичайно, хотів уже сказати "так", але прадідусь усміхнувся, нишком моргнув мені й заявив, що ми тільки-но пили за сніданком какао.
Потім він знову заговорив про пре-чу-дові гаптовані квіти.
— Коли ти сидиш отак у своїй Пташиній кімнаті й вишиваєш, — сказав він, — я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у одній п'єсі славнозвісну артистку, і в тій п'єсі також була кімната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!
— Ну, ти ж і лестун, Хлопчак! — сказала долішня бабуся.
Прадідусь приклав руку до серця й мовив:
— Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?
— Атож, — підтвердив я, — у вас усе люксове, бабусю. А які гарні книжки! От наприклад, "Альбом з історії Німеччини".
— А що це за альбом? — удавано зацікавився прадідусь.
— Він зроблений зі справжніх сигаретних рекламок, — пояснила долішня бабуся. — Якоб сам їх понаклеював.
— Та невже, Анно! Я мушу подивитись!
— Тоді збігай принеси, — сказала мені долішня бабуся.
— Та нащо, Анно! — вигукнув прадідусь. — Такі старовинні речі треба розглядати на горищі. Саме це в твоєму домі здається мені пре-чу-довим! У Пташиній кімнаті гаптують квіти, а на горищі розглядають старовинні речі. Оце я називаю "люкс"! Ходімо, Хлопчак, веди мене нагору!
Долішня бабуся більше не посміла перечити, а тільки з найприязнішим обличчям назвала нас "шибениками" й відпустила.
Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але він не почув, як ми ввійшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорі, дуже гучно свистів вітер, стукотіли віконниці й деренчала черешня. Уракс довго позіхав та потягався, поки нарешті пропустив нас у двері. А потім почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки і взагалі нізащо не хотів відчепитись. Тоді ми взяли його з собою на горище, наказали "ляж" і самі сіли під круглим віконцем на старому матраці. "Альбом з історії Німеччини" ми поклали на дошки з розібраного ліжка.
— Все вийшло якнайкраще, прадідусю! — сказав я.
— Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись від жінки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долішньої бабусі справді є смак. Оця комірчина на горищі схожа на цілий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть і не лежить! Навіть мармурова голова англійської королеви Вікторії!
— Влітку вона завжди стоїть серед квітів! її взяли з англійського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вітальні, теж звідти.
— Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, мені це нагадало про ту оповідку, що я хотів розказати тобі сьогодні.
Прадідусь уже випнув нижню губу й примружив очі, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього біля ніг, занепокоївся й повільно звівся на всі чотири.
— Тихо, Ураксе! Ляж! — наказав я. — В прадідуся з'явилась думка!
Але це не справило на собаку ніякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув і почав дряпати лапою двері. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.
— Це долішня бабуся! — гукнув я, швиденько вхопив "Альбом із історії Німеччини", що лежав на дошках розібраного ліжка, і поклав собі на коліна.
В ту хвилину ввійшла долішня бабуся зі срібною тацею в руках, на якій стояли дві склянки з шипучкою й тарілка з накраяним медовим кексом.
Прадідусь, крекчучи, підвівся й сказав:
— Який чарівний другий сніданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сісти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товаристві. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!
Я слухняно підхопився.
— Ні, ні! — гукнула долішня бабуся. — Сидіть, сидіть! У мене є робота в кухні. Якоб приніс тріски. Цілих піввідра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!
Долішня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадідусь уклонився й сказав:
— Щиро дякую, шляхетна пані, ми приймаємо ваше запрошення на обід!
— Ох ти ж і жартун! — захихотіла долішня бабуся, поправляючи мереживний комірець. Потім зробила реверанс і вийшла; Уракс, який, певно ж, не цікавився оповідками, вийшов за нею.
— А що скаже горішня бабуся, як ми не прийдемо їсти? — нагадав я прадідусеві.
— В неї доволі клопоту з моряками! Вона й не помітить, що нас нема. А тепер їж і пий, бо у мене в голові нова оповідка! Напрочуд цікава, щоб ти знав!