Джеймс КРЮС
МІЙ ПРАДІДУСЬ, ГЕРОЇ І Я
Короткий посібник з героєзнавства
з віршами і розмаїтими оповідками,
що його створили на горищі
ми вдвох із прадідусем,
переписав на чистовик
задля розваги і в науку дітям
та їхнім батькам із матерями
Джеймс Крюс,
а художник для наочності
оздобив численними малюнками
ПОНЕДІЛОК,
у який я, скалічівши на одну ногу, перебираюся до свого скалічілого на обидві ноги прадідуся; цього дня згадано про любий господиням хатній лад і про поетичний нелад; розказано про те, як боязкий Ян Янсен зумів повестися героїчно; доведено на прикладі одного рицаря, що й сотня трупів ще не є свідченням героїзму, показано, як добре можна використати зворотний бік шпалер.
Коли мені було чотирнадцять років, прадідусеві минуло вісімдесят дев'ять. Та він був ще міцний тілом і бадьорий духом. Улітку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонів там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сіті або вирізував поплавці до линв, на яких спускають у море верші — ловити омарів.
Та невдовзі після того як йому минуло вісімдесят дев'ять (народився прадідусь у жовтні), з ним стався удар — як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадідуся (наш старий був, нівроку, міцненький), проте на два місяці прикував до ліжка. А коли прадідусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.
Через те йому купили крісло на колесах.
Спочатку прадідусь на чім світ лаяв те "трикляте покотьоло", однак із часом воно дедалі дужче припадало йому до смаку. Незабаром він уже ганяв у своєму кріслі на колесах по всьому помешканню.
Та це зовсім не припало до смаку моїй бабусі, в якої він жив. Тому вона взяла собі до помочі мене, — сказати б, як гамівний засіб для "цього коліщатого дідугана". Бо я був, по-перше, прадідусів улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтві розповіді й віршування.
Крім того, в мене саме тоді наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тісні черевики), я не ходив до школи й міг цілком присвятити себе прадідусеві.
Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорі, на скелястій частині Гельголанду. Тому її ми прозвали горішньою бабусею. А другу, ту, що жила під горою, в долині, прозивали, звісно, долішньою бабусею.
Я перебрався до горішньої бабусі в грудні. Днів за два перед тим вона прийшла до нас і сказала моїй матері, що Великий Хлопчак із своїм кріслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далі, то ще, гляди, доведеться чіпляти по всьому помешканню дорожні знаки.
— Пошліть-но ви йому Малого Хлопчака, — сказала вона наостанку. — Тоді вони собі вдвох віршуватимуть, і в господі знов настане спокій.
(Великий Хлопчак — то був не хто інший, як прадідусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, — я. Так нас прозивали.)
Тож однієї ясної холодної неділі я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й він, вітаючись, змовницьки підморгнув до мене.
— Жіноті хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повіршували, — сказав він. — То що, зробимо їм таку приємність?
— Звичайно, — відповів я.
— А коли це ми востаннє віршували й придумували оповідки?
— Та ми ж часто віршуємо, прадідусю!
— Ні, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє віршували по-справжньому?
— Чотири роки тому, прадідусю. Тоді, як у Аннекен з Йоганнекен був кір.
— А, так, так.
Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі й сказав своїй дочці, моїй горішній бабусі:
— Натопи лишень завтра обидві кімнатки на горищі. Тоді ми собі там віршуватимемо й не крутитимемось у тебе під ногами.
— Обидві кімнатки на горищі? — вигукнула горішня бабуся. — А ти знаєш, скільки це треба вугілля? Чи ми, по-твоєму, мільйонери?
— Ну добре, — сказав прадідусь, — тоді ми віршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.
— Тут унизу? — обурилась горішня бабуся. — Ні, цього не буде. Як почнеться віршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, — віршуйте в спальні, на другому поверсі.
— Навлежачки віршується непогано, — сказав Великий Хлопчак. — Але спальні душать будь-яку творчу думку. На другому поверсі ми не можемо віршувати аніяк.
— Аніяк! — підхопив я.
— Усі чоловіки однакові! — промурмотіла горішня бабуся. Й за мить, так само собі під ніс, додала: — Натоплю завтра на горищі.
Це була наша, двох поетів, цілковита перемога. Раді та веселі побралися ми на другий поверх спати.
Проте вранці другого дня — в понеділок — годі було й думати перебиратись на горище. Бо моя горішня бабуся саме цього дня разом із чотирма сусідками робила з розкішного неладу, що панував у кімнатках під дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господині називають "лад". І так — до самісінького обіду. Спочатку пішли в роботу віники, ганчірки для підлоги та мастика, тоді принесено нагору й припасовано на вікна метри й метри гардин, потім вимощено цілу кучугуру подушок на кожній постелі й нарешті скрізь заходили мітелочки для порохів.
А тим часом ми, поети, безправно сиділи в куточку вітальні, попоїли якогось сумнівного супу, що нікому з нас не смакував, і зітхнули з полегкістю аж тоді, як горішня бабуся, — вже десь близько третьої години, — повідомила:
— Ну, перебирайтеся нагору. Крісло на колесах вам винесе туди Яспер.
Обидва кульгаві та незграбні, полізли ми, Хлопчаки, крутими сходами під дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крісла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, — бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кінець кінцем і ця колісниця поета опинилась нагорі, й прадідусь негайно у неї вмостився.
Горище просто не те стало! Посередині, там, де звичайно чіпляли білизну, й далі, де сушили рибу, на підлозі лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Він прослався від дверей моєї кімнатчини, що виходила вікном на північ, аж до дверей прадідусевої, що дивилась на південь.
— Отже, поетів таки визнали, — промовив Великий Хлопчак. — їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчості наші покої ще не зовсім добрі. Доведеться, мабуть, зробити тут необхідний нам ліричний нелад.