Всім крутим зробімо край —
Заженімо їх у рай!
Бешкетники так розходилися на площі, аж страшно ставало, що вони кожної миті можуть удертися в перший-ліпший з найближчих будинків крутих яєць і стовкти всіх його мешканців на порошок.
І тоді в події на площі втрутився начальник поліції — вельми розважливе сире яйце, наділене почуттям справедливості.
Він узяв і просто легенько пхнув міського голову, що стояв, зіпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. І Альфред Жовтяніцлер, нікчемне сире яйце, не встиг навіть зойкнути від несподіванки — ляпнувся на камінь бруківки, просто перед очима зіпсованих, які з жахом розскочились на всі боки. І тоді кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камінні, був чорний.
Цю мить загального переляку, коли всі довкола неначе заклякли, використав начальник поліції. Він гримнув як грім:
— Оголошую маніфестацію розпущеною! Пропоную розійтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої підлеглі пристрелять кожного, хто вчинить опір!
Останнє було чистісінькою вигадкою. Його підлеглі були так само розгублені, як і решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зіпсовані, відомі страхополохи, зоставшися без свого призвідці, повтікали хто куди.
Подальші події в місті Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов'язки міського голови виконував начальник поліції, а згодом було обрано новий склад магістрату, і очолював його не хто інший, як добродій Жоффток-Камінський, обраний більшістю голосів. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтяніцлер, новий міський голова оголосив:
— Усі яйця — сирі, м'яко чи круто зварені — мають рівні права й обов'язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на інших, буде покарано сімома ударами великої міської ложки і вислано з міста. Цей закон одноголосне прийнято всім яйцеградським магістратом.
Добродійка Жоффток-Камінська, тепер пані головиха, увечері цього дня сказала своєму чоловікові:
— Кінець кінцем, завжди перемагають круті!
— Ні, люба моя! — виправив її міський голова. — Ти повторюєш Жовтяніцлерову помилку. Той вважав крутих найгіршими, а ти вважаєш їх найкращими. І те й те — хибне. Не забувай, що Жовтяніцлера зіпхнуло з балкона сире яйце. Не круті перемогли, люба моя, а добрий розум і терпіння.
І це найкращі слова з усіх, якими можна закінчити оповідку.
Поки прадідусь розповідав, у кімнатці зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й підкинути в грубку вугілля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотів скористатися з паузи, та прадідусь не дав.
— Лежи, Хлопчачок, — сказав він. — Я сам підкину в грубку, просто з крісла. У мене вже є певний досвід.
Він і справді під'їхав до грубки й, підводячись із крісла, підсипав вугілля. Тоді обтрусив руки, знову під'їхав до столу й запитав:
— То ти знайшов героя в цій яєчній оповідці?
— Мабуть, начальник поліції? Бо він скинув Жовтяніцлера з балкона, еге ж, прадідусю?
— Він таки зумів скористатися зі слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що він побачив, як багато прихильників стало в крутих? По суті, всі круті поводилися добре — не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитність — героїчна риса.
— А добре чи ні, що цього Жовтяніцлера вбили, прадідусю? Хоч він нібито просто яйце… Але ж насправді це вбивство.
— Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженімо їх у рай!", то в них і на язиці й на думці було вбивство. Якби Жовтяніцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.
— А хіба не могло статися інакше, прадідусю? Хіба вбивство Жовтяніцлера не могло підбурити зіпсованих і собі вбивати?
— Правда, Хлопчачок, правда. І так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповідку й таким чином. Але ж автор — я. А я волію показувати дурість, проте вкінці в мене перемагає здоровий глузд, бо мені хочеться випередити безглузду дійсність.
— То ви ще ніколи не придумали такої оповідки, щоб там перемогла дурість, прадідусю?
— Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тільки один свій вірш, у якому покарано смертю ретельність. Таку ретельність, яку я назвав би дурістю. Хочеш послухати?
— Авжеж!
Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тоді розказав напам'ять:
Пісня про бравого солдата
Як був собі солдат —
Простацька голова.
Він мав рушницю і мундир
І крокував — раз-два!
З війною той солдат
Проходив хтозна й де:
В Угорщині, Італії,
Голландії й те де.
Майорових чобіт
Він доглядав як слід
В Тіролі, Польщі, Данії, —
Хіба маленький світ?
У Франції стояв
Солдатик наш, одначе
Він чистив, чистив чоботи,
Він Франції не бачив.
Бувало, діставав
Солдат, немов на сміх,
В обличчя тими чобітьми,
Що то так чистив їх.
Тоді ставав солдат
У струнку й бубонів:
— Так точно, ваша милосте!
Змініть на ласку гнів!..
…А дівчина одна,
Чорнява й чарівна:
— Давай сховаю я тебе,
Поки гримить війна.
Але сказав солдат
Дівчині — маків цвіт:
— Та я б радніший, тільки хто ж
Догляне тих чобіт?
І доглядав солдат,
І все була війна, —
Аж поки влучила його
Десь куля навісна.
Упав, упав солдат,
Промовив: — Ось і край!
Із волі божої тепер,
Солдате, помирай!
Умер, умер солдат,
А був би жив сто літ, —
Якби так палко не любив
Майорових чобіт.
Коли прадідусь замовк, я спитав:
— Хіба не почесно померти за батьківщину?
— О господи, звідки ти набрався такої мудрості? — спитав прадідусь. — За яку це батьківщину тобі хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острів довгенько належав Данії? А чи відомо тобі те, що згодом він років понад сто належав Англії і лише кілька десятків років як став німецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вітчизною? Га, Хлопчачок? Нині я німецький підданий, але народився англійським. Твої прапрапрадідусь із прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батьківщин ти хочеш почесно вмерти?
Я побачив, що мій прадідусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. І я помітив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посиніли.