— У нас у хрестоматії є розділ про війну, — сказав я. — І там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батьківщину.
— Авжеж, це куди простіше, ніж жити для батьківщини, — пробубонів Старий Хлопчак. І, заспокоївшись, додав: — Звісно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батьківщину від тирана або захистити від ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батьківщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, — хоч би там за що доводилося помирати, — то це я дозволю собі взяти під сумнів. А які ж оповідання вміщено у твоїй хрестоматії під цим девізом?
— Про війну, прадідусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральній території".
— Що? — збуджено вигукнув прадідусь. — То ця солоденька кваша ще й досі гуляє по учнівських хрестоматіях? Ну-ну! Це ти мусиш мені прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматія?
— А там, у південній кімнаті. Принести?
— Ні-ні, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.
Старий штовхнув двері своїм кріслом і поїхав по горищі так, що все аж загриміло. Не минуло й півхвилини, як знизу гукнула горішня бабуся:
— Та що ж це ви там виробляєте?
— Роздобуваємо літературу, Маргарето! — гукнув їй у відповідь Старий Хлопчак.
На це звідкілясь із глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскільки я знаю свою горішню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенція про зв'язок між гуркотом і літературою.
Прадідусь невдовзі повернувся з роздобутою літературою, тобто моєю хрестоматією. Йому, певне, не терпілося чимскоріше почути оповідання про ту ялинку.
— Знайди-но його й прочитай, — сказав він, простягаючи мені книжку.
Я подивився в зміст і, розгорнувши хрестоматію на вказаній сторінці, став читати:
РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ
Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста різдвяна ніч опустилася на политі кров'ю рівнини Франції. Але там, де лежав у окопі обер-єфрейтор Манфред Корн, ніч була зовсім не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокаліберних гармат.
Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. І тепер, поглянувши на неї, він ніби навіч побачив маленьку вбогу кімнатку на північній околиці великого міста Берліна, а в кімнатці — стареньку жінку, що сиділа й думала про свого сина, який воює у Франції. Манфред Корн згадував під ураганним вогнем свою матір і всі ті щасливі різдвяні вечори, в які вона дарувала йому зі свого нужденного заробітку швачки якісь любі його серцю дрібнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи білу сорочку.
— Манфреде! — повернув його до дійсності бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. — Манфреде, не розкисай! По той бік фронту — алжірці. Вони погани й не знають ніякого різдва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогодні добрячого перцю. Отож не дрімаймо!
— Авжеж, брате, — замислено сказав Манфред Корн. — Вони погани, ці сердешні, убогі духом алжірці. їм нічого невідомо про зорю над Віфлеємом. Але, може… може… — Очі Манфреда Корна раптом засяяли від глибокого зворушення. — Може, треба понести їм цю зорю, мій друже?
— Що це ти таке балакаєш?! — витріщився на нього велетень-вестфалець. — Понести віфлеємську зорю… Кому?
Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до віщого голосу власного серця, він несподівано підвівся, вхопив обома руками прикрашену різдвяну ялинку і, незважаючи на грім вибухів, вискочив з окопу. І ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лінії оборони, не дбаючи про смертоносні кулі, що так і свистять довкола. Якимось дивним дивом кулі в нього не влучають. Він ніби знає, що перебуває під захистом всевишнього. Він несе в руках зорю з-над Віфлеєма. І тому не зважає на кулі, а йде вперед і вперед.
І диво сталося. Диво різдвяної ночі воєнного тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Ворожа артилерія, що її обслуговували погани-алжірці, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив різдвяну ялинку на нейтральній смузі між позиціями противників і запалив на ній свічки, вона своїм осяйним блиском зворушила навіть поганські серця.
А в німецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерігали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пісня — символ різдвяного свята в нашій любій вітчизні — Німеччині:
Врочиста ніч, священна ніч…
Поки я читав, прадідусь сидів у своєму кріслі зігнувшись, мовби в нього болів живіт. Тепер він запитав:
— Тобі, може, сподобалося це оповідання?
— Я й сам не знаю, прадідусю. Це так, наче оповідка про чудо з Біблії… Тільки надто солодка.
Старий Хлопчак засміявся й мовив:
— Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Історійка занадто пересолоджена. Через те й їхній Манфред Корн — не герой із плоті й крові, а картонна лялька, маріонетка на ниточках, за які смиче автор так званих повчальних оповідок. Між іншим, Хлопчачок, я цю оповідку колись знав.
— А чого ж я вам її читав, га, прадідусю?
— Щоб ти сам відчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобі розповім, як усе було насправді тієї різдвяної ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Я чув про це від капітана одного буксира в Гамбурзі. Капітан цей був свідком того, що тоді сталося. Але згодом усе те стільки разів перебріхували у стількох друкованих і усних повчальних оповідках, що пора вже, мабуть, переповісти все так, як воно було.
Я згорнув хрестоматію, а прадідусь, злігши на спинку крісла, почав розповідати:
РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР
Було це в першу світову війну у Франції. В окопах один навпроти одного залягли два ворожі полки: німецький, що складався переважно з берлінців, і французький, у якому були здебільшого алжірці.
Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, на святвечір, на фронті панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорів. Німці й французи вшанували свято.
Алжірці ж, навпроти яких заліг полк берлінців, були магометани, й для них християнський святий вечір, нічого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторін, до зброї не бралися. Тому алжірські гармаші просто з невідання гатили по німецьких окопах, як і будь-якого дня.