Я весь затремтів із жаху, коли зненацька серед цієї ідилії гримнув гарматний постріл, а слідом за цим наші вояки почали з дахів стріляти в натовп мексиканців на подвір'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повірити в те, що сталося. Потім я почув крики, благання змилосердитись і з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвір'я, так, ніби споглядав гру в шахи.
Проте, велебний отче, найгірше було попереду; коли замовкли аркебузи, наші кинулися з дахів на подвір'я з ножами й мечами, — в багатьох навіть були усміхнені обличчя, — й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланців, яких не влучили постріли згори.
Видовище було таке страхітливе, що я відвів очі й знов утупився в Кортеса.
Він співав — щодо цього автори хронік не помиляються, — співав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його ніби опоїли міцним індіанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, він розстебнув два горішні ґудзики на своєму шкіряному жилеті, так ніби йому бракувало повітря.
Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Іспанці без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-під купи трупів, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвір'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес співав.
Зненацька порожні Кортесові очі стали зосередженими. Щось там, на подвір'ї, привернуло, його увагу. Я мимохіть подивився туди й побачив, що один із наших, молодий вояк-кастілець, на ім'я Енріко де Кастільйо Бетанкор, відкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його від своїх, іспанських, вояків. Я почув, як він гукнув угору, до Кортеса:
— Він урятував мені життя! Помилуйте його!
Обидва юнаки невідривне дивилися на дах, на Кортеса, і наші вояки, — диво дивне! — обминали їх — чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.
Кортес — він стояв ліворуч від мене — навіть оком не змигнув, почувши крик Енріко. Він спитав мене крізь зуби:
— Як його звати?
Я квапливо назвав ім'я й додав, що мексиканець справді врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнаків. Енріко де Кастільйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зі мною розмови про релігію, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усіх богів, бо в ім'я господнє всю історію людства обернули на криваву купіль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його ім'ям. Проте мені жодного разу не пощастило його переконати. Я знав і те, що він часто провадив такі розмови з мексиканцем, якого оце прикривав від смерті власним тілом. Мені навіть здавалося, ніби я бачу на обличчях обох юнаків палку певність своєї правди, — так, мовби те, що діялося довкола них, засвідчувало слушність їхніх блюзнірських думок.
Пан генерал не сказав жодного слова у відповідь на моє пояснення. Він тепер без слів мугикав свою пісню, дивився на різанину й не звертав ніякої уваги на молодого іспанця з мексиканцем, якого той боронив.
Зате я тепер на них тільки й дивився. Я бачив, як декілька чолуланців силкувалися пробитися до них, наче ці двоє юнаків були для них рятівним маяком у бурю. Я бачив, як усі ті бідолахи полягли під ударами меча або ножа, і кожну мить боявся, що й кучерява голова кастільця ось-ось упаде з плечей, а разом із ним неминуче поляже, навіки заплющивши свої мигдалини-очі, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як і перше, а смерть знай махала довкіл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то підіймався, то знов опадав — так тяжко юнак дихав.
Одного разу, — мені перехопило подих, коли я це побачив, — котрийсь із наших офіцерів спробував одірвати Енріко від мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тоді молодий кастілець гукнув:
— Кортесе!
Це пролунало майже як наказ.
Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енріко. Офіцер, крадькома зиркнувши на дах, відступив від своєї жертви.
Мене вкинуло в піт, і не від сонця, ні! Тієї миті я дав собі обіцянку стати пустельником і відпокутувати страшну провину своїх земляків, якщо господь урятує цих двох. Я затремтів, побачивши, що скоро на подвір'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб він помилував саме цих двох юнаків, на яких він, може, мав підстави гніватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний іспанець, і зітхнув з полегкістю, коли він несподівано скрутнув у інший бік. Я не міг збагнути, як юний кастілець усе це витримує.
Аж ось, коли вже всі чолуланці, крім одного, лягли трупом на подвір'ї храму, кілька наших загукали до Енріко, щоб той відступивсь від мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.
Відступивши від чолуланця бодай на один крок, Енріко врятував би своє життя, — проти молодого кастільця тепер обурювалося чимраз більше іспанців, — але він не відступав. Щоразу, як хтось підносив на індіанця ножа, Енріко встигав затулити його своїм тілом. На подив решті іспанців, він стояв сам проти них усіх, і його рішуче обличчя без слів промовляло, що він ладен померти від руки своїх, але не відступитись.
Зненацька генерал утомлено подав із даху знак привести обох до нього.
Я багато пережив і перебачив за часів завоювання Мексики, і мені не так просто забути, що здатні вчинити люди людям. Мені доводилося бачити, як іспанців приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в ім'я християнського бога. І я, коли вже казати правду, здатен зрозуміти, як хтось може проклясти богів, чиїм ім'ям освячуються ріки пролитої крові. Та поки мого й віку, не забуду того, що сталося тоді, такого мирного літнього дня на даху храму мексиканського міста Чолули. Ніколи не забуду, як ті двоє чудом уцілілих людей опинилися перед Кортесом і як він учинив їм допит.
Обидва були забризкані кров'ю забитих і важко дихали. Вони стояли поряд, майже однакові на зріст, один кучерявий, другий — з високо підв'язаним чорним волоссям. Молодий кастілець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумів іспанську, — докладно відповідав Кортесові на всі його запитання: про походження, ім'я й життєвий шлях, іноді перемовлявся з своїм побратимом кількома словами його мовою. Жодного гіркого слова не злетіло з його вуст. Спокійно він стояв, спокійно відповідав на запитання, і я помітив, що навіть серед оточення Кортеса мимоволі прокидається повага до цього юнака.