Прадідусь згорнув квітчастий сувій шпалери, а я сказав:
— Оце такі в горішньої бабусі герої: горіхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я — герой над героями!
— Ти? — спитав Старий Хлопчак. — Тобто?.. Які це ти вчинив подвиги?
Аж ось коли він зацікавився, і я можу розповісти про свій геройський спуск по обмерзлому тросі! Розповідав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалі, а по-діловому, одначе так, що розповідь, як мені здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадідусь сказав майже сердито:
— Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросі, чогось і навчився. Можливо, голубе, ти пересвідчився на власній шкурі, яка глибока прірва пролягає між геройським наміром і самим ділом. Усе це цілком можливо, Хлопчачок. Але… — І тепер він сказав саме те, що я сподівався почути: — Але знічев'я ставити своє життя на карту — це не геройство. Хоч вір, хоч ні. Горіх Волох, що своєю кмітливістю й розважністю приточив короткого віку багатьом горіхам, куди дужче схожий на героя, ніж ти, небоже!
Я зітхнув і сказав, що й Джонні-Свистун такої думки: мовляв, це ніяке не геройство, а просто собі поетичний вибрик.
З цим прадідусь погодився беззастережно.
— Джонні-Свистун хоч і не хапає зірок з неба, — сказав він. — але там, де потрібна буде справжня мужність, з нього, гляди, може бути більше пуття, ніж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому світі з героїзмом!
Від таких прадідусевих слів я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мій подив, до нас на горище несподівано завітав сам Джонні-Свистун.
— Ваш катер підпливає, — сказав він. — Можна, я рознесу накладні? Ви ж, мабуть, віршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи міг би підробити.
Коли Джонні вже зібрався йти, прадідусь раптом спитав його:
— Скажи лишень, Джонні, чому ти отак собі простісінько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби він зірвався й лежав оце на причалі мертвий або з потрощеними кістками?
Джонні поблід і, заникуючись, промимрив:
— Я… я… я й сам не вірив, що він справді таке зробить. Я й сам тоді перетрусився, мабуть, ще дужче від нього. Коли він уже спустився, у мене мов камінь з плеч іспав.
— З плечей, Джонні! — виправив Старий Хлопчак.
— Га?
— Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джонні.
— А-а! Пробачте! Ну, мені вже треба йти!
І Джонні, видимо зніяковілий, подався з кімнати, а прадідусь сказав, голосно сміючись:
— Кумедні створіння люди, Хлопчачок! А проте в світі нема нічого цікавішого за людей!
Та хутко ми, двоє дослідників героїзму, знову споважніли й вирішили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалість й терпіння.
— Дивися, Хлопчачок, — сказав прадідусь, — ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладі клоуна Пепе виразно побачили, скільки терпіння й витривалості інколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горішкам цілісіньку годину ухилятися від свого смертельного ворога — страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч і про той твій навіжений трос: скільки ж тобі довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то ім'я йому терпіння. Розумієш?
— Звичайно, прадідусю, — відповів я не без гордості. — Адже це я сам витерпів.
— Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, — зітхнув старий, на мить замислився, а тоді сказав: — Я знаю одну жорстоку оповідку про терпіння, Хлопчачок. Діється все в давній Мексиці. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
— Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рік, прадідусю, і що це була одна з найкривавіших війн у світовій історії.
— Так, Хлопчачок. І один з найкривавіших епізодів у цій війні — різанина під Чолулою. Іспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Він-таки й описав цю різанину, а я переловім тобі написане ним так, ніби я сам — той пустельник і диктую свою розповідь для запису. Тож слухай!
Повільно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадідусь почав:
РОЗПОВІДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самітником у найглухішому й найдальшому від людей закутку — кактусовій пустелі Мексики. Єдина моя їжа — плоди опунції. За житло мені править печера. Так я хотів би відпокутувати те. що заподіяли мої завойовники-земляки під проводом Кортеса[5] мексіканцям. Тепер я хочу розповісти, що сталося в місті Чолулі, аби про це дізналися люди прийдешнього.
Коли ми увійшли до Чолули, міська старшина на чолі з верховним жерцем зустріла нас із усією можливою шаною і розмістила в храмі з прилеглими будівлями, що оточували просторе подвір'я. Багато чолуланців покинули місто. З гіркого досвіду ми знали, що це погана прикмета. Та ніяких певних відомостей про підступні заміри чолуланців у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальників, що користувався його довірою, був мій приятель.
Він сказав мені, що чуток про несподіваний напад на нас, нібито задуманий мексиканцями, не підтвердив жоден наш вивідувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дістали наказ перебувати в повній бойовій готовності й налаштували до бою списи, мечі та аркебузи.
З волі милосердного випадку, мені не довелося стати учасником страхітливої різанини, я був тільки її очевидцем. Як ординарцеві генерала Кортеса, мені належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двір, де величезний натовп чолуланців дожидав його наказу. Як свідчить сам Кортес, там їх було дві тисячі. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шість тисяч. Останнє більше скидається на правду, бо на подвір'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхній убогий харч, сиділи, підібгавши ноги, на землі й мирно гомоніли між собою. Може, вони гадали, що їх зібрали тут, на подвір'ї, задля роботи, скажімо, переносити якісь вантажі. Вони поприходили цілком беззбройні, а декотрі майже геть роздягнуті. Картина була мирна, а мені звідси, з даху, вона здавалася просто ідилічно мирною, бо, перевівши з неї погляд догори, я бачив численні вежі прекрасного міста, а ген далі за ними — широкі лани кукурудзи й розлогі вишневі та яблуневі сади, осяяні ласкавим сонцем.