Мене, розбійника, паливоду-сміливця
Сьогодні вішають. Отож дивіться йдіть.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мене скарають на догоду вам!
Мої шляхи — розбій і плюндрування,
Із них немає вороття назад.
Я сіяв сльози, страх і руйнування, —
За це мені накине зашморг кат.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мене повісять на догоду вам!
Усіх вас, може, обікрав я, люди?
Тепер сквитатися надходить час.
Ви мріяли колись, що помста буде, —
Нехай же смерть моя потішить вас.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мені відплатять на догоду вам!
Я вільно жив, придбав і гроші, й славу,
Та смерть усе з собою забере.
Тепер останню я даю виставу, —
Розбійник цей героєм тут помре.
Прилюдно, на очах вельможних дам,
Помре розбійник на догоду вам.
Коли я, мовби й справді страхітливий і гордий розбійник, прокричав ці останні рядки, прадідусь тільки сказав:
— Мм… так… — І замовк. Десь аж за добру хвилину він підкреслено тихо додав: — Така саморекомендація стратенця-розбійника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбійників. І справді: здається, що твій розбійник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Він знає, що смерть може спіткати його в будь-яку хвилину. І коли вона приходить насправді, тоді він просто програв гру. Він помирає як гравець, а не як герой.
— Але ж хіба не героїзм — веселим іти на страту?
— Це — хто як цінує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нічого не варте, той і своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вірші виказав куди більше справжнього героїзму в своїй непокірній пісні, ніж твій розбійник у своїй зневажливій.
— Який селянин, прадідусю?
— Селянин-кріпак із давнини, що повстав проти своїх панів на захист своїх прав. У мене він під шибеницею співає пісню непокори гнобителям. Ось послухай.
Прадідусь начепив окуляри, які перед тим вертів у руках, і прочитав:
Пісня кріпака під шибеницею
То як, панове? Тут мені
Ще й пісню заспівати?
Та в кріпаків такі пісні, —
Вам краще б не чувати!
Мене ви вішаєте, так?
Я муляю вам очі?
То хай же знає з вас усяк,
Що й сам я вмерти хочу!
Хай краще стане серце враз,
Нехай цю мить я згину,
Аніж, працюючи на вас,
До скону гнути спину!
Тихіш, панове, не кричіть!
Змогли ви все зажерти.
Та вас хіба кріпак навчить,
Як треба гідно вмерти.
Давайте ж вішайте мене!
Прощай, життя обдерте!
Прощай, кріпацтво навісне!
Здоров, бабуню-смерте!
Я хотів був сказати, що селянин, по-моєму, справжній герой, але прадідусь озвався перший:
— Героїзм вимірюється й часом та обставинами. За часів кріпацтва селянина-бунтівника могли й помилувати, якщо перед лицем смерті він на колінах благав милосердя в свого пана. Але моєму селянинові воля дорожча за підневільне життя. У нього ж, певне, були жінка й діти. Однак у своїй пісні він не просить милості, а називає кривду кривдою і за це приймає смерть. Це пісня героя. У ній є гумор — гіркіший від полину! Панам навряд чи було смішно.
— То, може, це взагалі гумор без сміху, прадідусю?
— Просто сміх тут особливий, Хлопчачок. Він ніби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей сміх рятує стратенця від зашморгу. Ось як у моїй баладі про гусака й лисицю, хоча в ній, між іншим, нема ніякої шибениці.
— А я цей вірш знаю?
— Я тобі його розказував років кілька тому, Хлопчачок. А сьогодні він нам дуже до речі, то я розкажу його ще раз.
Прадідусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тоді розповів напам'ять:
Балада про мудрого гусака
Хап лисиця гусака!
І не встигла сісти:
— Слухай, кумцю, річ така:
Мушу тебе з'їсти!
— Вже ж не як, уже ж не як! —
Він мов пробудився. —
Я ж і сам подумав так,
То й не боронився!
Нащо сльози, нащо страх?
Будь, що має бути!
Тільки знай, що в гусаках
Трохи є отрути.
В нас вона — в якого де:
Чи в стегні, чи в спинці.
А буває, попаде,
Що в самій печінці.
А отрута — річ така,
Що не пахне жартом!
То ж бо їсти гусака
Зопалу не варто.
Бо отруту проковтнеш —
То погана штука:
Так відразу і помреш
У великих муках!
В мене в шиї, далебі…
В шиї, ну скажи ти!..
Ой, боюся, що тобі
Вже не довго жити!
Чи тобі не палить лоб?
Не стріляє в вусі?..
(Та воно таки було б,
Звісно, й по заслузі!)
Ну, тут лоба мац кума:
"Господи! Одначе…
Щось у мене недарма
Лоб такий гарячий!
Та воно це річ така…
Ще не пізно, може?..
Геть поганця гусака!"
— Йди собі, небоже!
Та й пустила. А гусак,
Як відбіг далеко,
Закричав до лиски так,
(Відітхнувши легко):
— В нас отрути не бува,
Я сказав дурницю!
Мудра в мене голова —
Обдурив лисицю!
Коли прадідусь закінчив, я засміявся, але сказав, що гусак, по-моєму, ніякий не герой. Він просто рятував своє життя та й годі.
— Овва, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь. — А він же виявив гумор стратенця! Бо хто віч-на-віч зі смертю не німіє з переляку, а лишається мудрим, красномовним і кмітливим, той таки має чуття гумору. І навіть має в собі дещо героїчне. Героїзм узагалі часто народжується на межі поміж життям і смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужності, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик із годинником у старовинній жартівливій пісеньці.
— А я її й не знаю, прадідусю!
— Правда, правда! — сказав старий. — Ти її не знаєш, її співали ще за тих часів, коли з'явилися перші наручні годинники. Тоді її співали всі, а тепер забули. Я й сам іноді забуваю, що ти на сімдесят п'ять років молодший за мене.
— Ви мені заспіваєте цю пісеньку, еге ж, прадідусю?
— Спробую, Хлопчачок.
Прадідусь прокашлявся і справді заспівав:
Пісенька про кабанчика з годинником на ніжці
Малий кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Як десь ще, то надіва
Годинничок наручний.
Коло різницької, бува,
Як бува, як бува, —
На свій годинничок кива:
Мовляв, він дуже зручний!
Малий кабанчик сам собі,
Сам собі, сам собі
В своїй затаєній журбі
Казав: — Я, певне, згину, —
Отож годинник при мені,
При мені, при мені
Хай буде ночі всі і дні, —
Щоб знав я ту годину!
Не марні страхи ті були,
Ті були, ті були:
Його в різницю одвезли
("Погасять, мов каганчик!").
Але сказали різники,
Різники, різники:
— Оцей, з годинником, таки
Панок, а не кабанчик!
І наш кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)