Коли прадідусь знову скрутив свою шпалеру в сувій, я зітхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:
— Чого це ти зітхаєш, мов ковальський міх?
— Бо дуже цікава оповідка, прадідусю, — відповів я. — І не така вже вона весела…
— Я ж тобі це зразу сказав, Хлопчачок! Мені хотілося написати втішну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мініатюрі.
— А от що саме робить Пепе героєм, прадідусю? Я бачу, що він герой, а чому — не можу пояснити.
— Я гадаю, в ньому багато що збіглося, в цьому старому циркачеві: і здатність наважитися на виставу, що цілком могла б не досягти мети, і завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадійному становищі, і витривалість, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво — не лише врятував людей від неминучих у паніці непоправних вчинків, а ще й змусив їх під такий час сміятися. Він був не тільки клоуном, Хлопчачок, а й лікарем, і чарівником для глядачів. Він був справжній герой, але під клоунською маскою. — Прадідусь подумав якусь мить і, всміхнувшись, додав: — Його навіть можна назвати героєм праці, Хлопчачок.
— Як-то, прадідусю?
— Він так добре виконав свій номер у салоні корабля, що відвернув увагу людей від смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто він працював як герой. А знаєш, мені спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.
— А коли?
— Коли йому довелось побути ніби за челядника у царя Авгія. Між іншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речі. А де ж це?.. — Старий заозирався. — Де ж це дівся мій зошит у чорній цератовій обкладинці?
— У вашій кімнаті, прадідусю.
— Ні, Хлопчачок, я його сьогодні вранці забрав сюди. Він має бути десь тут!
Проте, хоч як ми шукали, зошит так і не знайшовся.
Після довгих пошуків прадідусь нарешті здогадався, що тут, у моїй кімнаті на горищі, побувала горішня бабуся.
— Може, вона…
Він не скінчив фрази, та я зрозумів, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горішньої бабусі, й пошкандибав униз на другий поверх.
Під дверима своєї спальні я спинився, бо почув, що всередині хтось хихотить.
Я відразу впізнав хто, тому й гукнув:
— Горішня бабусю, ми скрізь шукаємо зошита в чорній цератовій обкладинці. Ви його ніде не бачили?
— Постривай хвилиночку! — сердито гукнуло зі спальні. — Тут заставлені двері. Ось я зараз трохи повідсуваю й відчиню!
Потім у спальні зашелестів папір. Меблів начебто ніхто не відсував.
Коли мене нарешті впустили пошукати зошита в чорній цератовій обкладинці, я з першого ж погляду помітив сувій шпалер, що виглядав з-під мого ліжка. Та я вдав, що нічого не бачив, а повів очима довкола, вгледів зошита в цератовій обкладинці на своєму нічному столику й сказав:
— Осьде він!
— То забери його та не перебивай мені роботи! — пробурчала горішня бабуся.
Я взяв зошита і мерщій пошкутильгав на горище.
А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
Коли я повідомив про це своє відкриття прадідуся, він посміхнувся й мовив:
— Я відучора знаю, що твоя горішня бабуся читає наші нові твори. Вона й тоді, чотири роки тому, крадькома читала наші вірші, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобі вірша про Геракла та Авгієві стайні.
Я подав, і прадідусь почав читати:
Балада про Геракла та Авгієві стайні
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Та й у героїв теж діла
Бувають незвичайні.
Гераклу доля прирекла
Ті Авгієві стайні.
Сам Авгій був славетний цар.
Він жив, забувши біди,
Як самовладний володар
Зеленої Еліди.
В просторім замку мешкав він
(Бо мав дітей-дрібноту)
І мав силенну-силу він
Годованого скоту.
А кожну стайню, де жив скот,
Мав Авгій великенну:
Ушир вона сягала (от!)
На відстань шестиденну!
Є стайні — вичистиш за день,
А ця ж — тьму скоту вмістить!
То ви подумайте лишень:
Ну хто її почистить?!
Отак цар Авгій і гадав
Собі в недобру пору
І підстилки там наскладав
На метрів шість угору!
— Якщо мені зумієш ти,
Геракле, стать в пригоді,
То пам'ятай: зрадієш ти
І щедрій нагороді!
Була то не простенька річ, —
Хоч Зевсом присягтися!
Тому герой, не спавши ніч,
На хитрощі пустився.
Пливла там річка, що води
Аж не могла вмістити, —
Її він перегородив,
Щоб воду в хлів пустити.
І річка в гніві понесла
Всі хвилі живодайні
В хліви (чи в стайні) без числа
І вичистила стайні!
Зраділи люди всі кругом,
Що любо й подивиться,
Й побігло в стайні ті бігом
Скотини тисяч тридцять.
І славлять аж до наших днів
Легенди одностайні:
— Герой почистити зумів
І Авгієві стайні!
Я засміявся після цієї балади, а прадідусь сказав:
— Смійся на здоров'я, Хлопчачок! Це справді трохи кумедно чути — хтось герой через те, що вичистив стайні. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всім здавалося неможливим, таки має в собі щось героїчне! А хто має в собі героїчне, у того воно може виявитись за найкумедніших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе мені здається, що вже час вечері, хоч я нітрохи не голодний.
Я, поглянувши на свій годинник, сказав, що до вечері ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалерні" вірші.
— Чудово, — погодився прадідусь. — То віршуймо. Між іншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту… ні, — похопився він, — вид гумору, що його називають гумором відчаю або ще гумором стратенців… А це частенько гумор героїчний.
— Тоді я пишу пісню про стратенця-розбійника!
— Ото тільки питання, Хлопчачок: а чи розбійник — герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбійника, а я придумаю щось інакше.
Я приніс до кімнатки ще не списаний сувій шпалер, і ми знов заходилися писати від середини.
Скінчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лікареві відвідини: коли він пішов собі, напруження спало, і ось у нас знов був творчий настрій.
На мою радість, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав із сувою шпалери:
Пісня розбійника-стратенця
Збирайтесь, люди! Йдіть і веселіться!
Година гарна і безплатний вхід,