— Все нормально,— сказав я.— Давай повідки та нашийники.
Повідки та нашийники були мотузяні, саморобні, але й такі підходили. Я вирішив узяти із собою лише тих псів, що були мені симпатичні й показали мені свою симпатію. Вони підуть з нами через кордон. А звичайні, дурні та неприємні— нехай гуляють, як заманеться. Принаймні не втратять життя на пательні.
Ми йшли уздовж вольєрів, Світлана вправно відкривала двері, я заходив усередину й казав собаці гарні слова. Собаки підходили до мене й дозволяли закріпити нашийник — які розумні тварини! Як я їх поважаю!
Ми взяли чотирьох псів. Одного, найбільшого та найрозумнішого, я його назвав Полканом, і ще одну білу хитрющу сучку, Дамочку, поведу я. Світлана й Едик поведуть по одному собаці.
Тих, кого беремо із собою, до нашого щасливого царства, ми вивели з вольєрів. Потім, за командою Едика, Світлана швидко пішла вздовж вольєрів, одкриваючи дверцята. Собаки, наче чекали на цю мить, вистрибували з кліток і гасали територією. Але майже не гавкали, розуміли, що не можна привертати до себе увагу.
Я стояв з нашими, відібраними собаками. Вони теж поводилися сумирно, наче раніше все з нами узгодили.
А Едик пішов до вартівника.
Вартівник уже відчув негаразди. Він підвівся й поглянув у наш бік, прикриваючи очі козирком долоні, наче від цього йому було краще видно. Він міг розгледіти, як територією розплідника гасають собаки, але не міг, старий, уторопати, що воно значить.
— Гей! — гукнув він.— Є хто чужий?
Деякі собаки побігли до нього.
Старий вагався. Він видобув із кишені свисток, підніс його до рота, але не свистів. Я розумів — ця людина боялася здатися смішною. Він хотів спершу розібратися, що ж трапилось.
І ось ця нерішучість його і згубила.
Едик вийшов до нього з-за вольєрів. І пішов спокійно, ніби так і треба. І старий все ще не свистів.
— Зачекай,— мовив Едик.— Запалити нема?
— Що? — здивувався старий.
Едик був зовсім близько.
— Я ж тобі людською мовою кажу! — вимовив він роздратованим голосом.— Дай тютюну!
— Який тютюн? Ти як сюди потрапив? Ти що за один?
Старий почав було піднімати гвинтівку, дивно якось піднімав, наче хотів штовхнути дулом Едика, та Едик стрибнув уперед і всадив перо старому між ребра. Той закашляв, чомусь заскиглив, почав повторювати: "За що, га? За що, синку?" Едик ще раз його різонув — по шиї,— Світлана відвернулася, не хотіла дивитись. Олександр Митрофанович завжди нас учить— не відвертайся, навіть коли тобі неприємно. Треба дивитися правді у вічі. Старий затих, а Світлана пішла далі уздовж вольєрів, одкриваючи їх, собаки вчули запах крові, деякі гарчали, а інші бігли до старого і злизували кров, якої багато натекло з нього, навіть дивно, як багато в ньому вміщалося крові.
Едик відкрив ворота, й деякі собаки побігли геть, наче ждали, коли можна буде вийти на волю. Полкан натягнув мотуз, Дамочка скимліла. Загула сирена — мабуть, була зв'язана з воротами.
— Досить, Світлано! — вигукнув Едик.— Тікаймо!
Він ухопив одного із собак, Світлана теж узяла собаку, й ми помчали, ми утрьох і чотири собаки.
— Гей! — закричав я. У мене був відмінний настрій.— Гей! Не буде вам собачих котлет, гицелі кляті!
Повз нас пробігали собаки, деякі не знали, куди бігти — вони поспішали вперед, а потім вертались. Я подумав, що чимало знову повернуться у розплідник, до своїх годівниць. І мені зробилося гірко. Стараєшся, стараєшся, працюєш для інших, життям, можна вважати, ризикуєш, а раби завжди біжать назад до годівниці, розумієте?
Нагорі, біля будинків, там, де стояв їхній монумент без голови, але з простягнутою рукою, почулися кроки, там заблимали очі ліхтарів.
Ми побігли, огинаючи місто, відразу потрапили в якісь хащі — у нас же не було схеми на повернення такою дорогою. Не продумали.
Кущі були якісь колючі, трава суха, гілки під ногами, ноги розповзаються.
Собаки рвалися з мотузів, їм не подобалось. Я біг, пробивався крізь кущі і все умовляв їх, аби потерпіли — адже ми ведемо їх до порятунку, розуміти треба! Попереду простромлювався крізь кущі Едик. Ззаду по моїх слідах — Світлана.
— Стій! — вигукнув я.— Попереду вогонь!
І справді — замиготів ліхтарик, потім ще один.
Ми звернули ще нижче, ще далі від міста.
Почалося болото, під ногами хлюпотіло, собаки зовсім розлютилися, вони тягли кудись, але не назад. 1 я подумав — може, вони знають? Дурна думка, вони ж не знали, де кордон. Але я послухався їх і побіг праворуч — та й не міг я зупинитися, Полкан був дужчий за мене, а з Дамочкою — тим паче.
— Світланко! — вигукнув я.— За мною!
Де Едик — я не бачив. Мені здавалося, що ті, хто за нами женеться, вже поруч, чути, як тріскотять сучки.
І тут ми вибігли на вологу дорогу, у коліях — вода, але дорога тверда — не те що болото, яке не тримає. Я зупинився перевести подих. І тут-таки почув дихання Світлани. Вона не відстала. І собаку не випустила. Молодчина.
Ми стояли на дорозі, а далі за дорогою підводився очерет, ледь погойдувався над холодною водою, що світилася. Світло у води було негарне, небезпечне. Полкан завив і потягнув дорогою вперед. Ми пішли. Я хотів погукати Едика, але Світлана вгадала й заборонила: сказала, що відчуває столичників — вони близько, лише до дороги не підходять, бо тут усе заражене.
— Ну й біс із ним, що заражене,— мовив я.— Краще заразитися, ніж чекати, коли тебе застрелять.
Світлана не сперечалася. Собаки підвивали. Ми бігли дорогою, попереду почулися крики, потім постріли. Ми зупинились і не знали, куди нам бігти далі.
Назустріч дорогою чеберяв, накульгуючи, собака з мотузом на шиї — я його впізнав, це був собака, якого я віддав Едикові. Отже, він його відпустив. Отже, йому зле.
Може, Едика схопили? Без нього важко буде втекти.
Далі ми зі Світланою пішли обережно, поволі, собаки затихли, не смикалися, лише той, якого раніше вів Едик, зник.
Ми пройшли кроків сто, не менше. На наше щастя, знову набігли хмари, і Місяць, що вже спустився до верхівок дерев, перестав світити. І коли ми проходили повз обгорілі руйновища якоїсь будівлі, я почув голос Едика:
— Ігоре, Ігорчику...
Світлана першою побігла до обгорілих руйновищ, тягнучи на мотузі собаку. Собака опирався. Тоді я перехопив мотуз, а Світлана витягла із руйновищ Едика. Вона худа, жилава, а Едик тільки здається великим, а насправді він кістлявий, а на кістках нічого нема. Тому й куля, коли вдарила йому по кістці руки, пішла рикошетом. І навіть крові було небагато — чого він ховався, незрозуміло, мабуть, ізлякався.