Потім прийшла осінь. Ми часто гуляли з Полканом. Він усе розумів без слів. Наприклад, якщо я брав дрючок і кидав його, Полкан біг за дрючком точно за прямою лінією і зупинявся й чекав, коли я накажу: "Неси назад!" Дуже кумедний він був, коли спав разом зі мною на підстилці, він мене зігрівав, у нього була чудова шерсть. На початку вересня приходила моя мати, вона отримала дозвіл підстригти мого Полкана. Полкан дивувався, навіщо його підстригають. А мати згодом із його шерсті зв'язала мені светр. І Полкан весь час нюхав цей светр і не розумів, хоч і розумний, що тепер я — все одно як він. А ще шостого серпня я купатися ходив, пірнув і ногою втрапив у моток дроту, і не міг виборсатись. Як мене Полкан витяг — не уявляю! Шкіру з ноги здер — витяг. Людині такого не зробити. А він мене любив. Як і я любив його. Вже зробилося холодніше, пішли дощі, а ми з Полканом навчалися важкий рюкзак носити — я йому пояснив, що ми з ним підемо взимку в похід — далеко-далеко, за ліс, там їдва немає. Полкан усміхався.
Сьомого жовтня я прокинувся через те, що прийшов Олександр Митрофанович. Пес знав його і не гарчав, лежав біля мене, простягнувшись уздовж — і був довший за мене.
— Ну й вимахали ви з літа! — сказав Олександр Митрофанович. У нього якась дитяча довірлива усмішка. Полкан усміхнувся йому у відповідь.
— Він зовсім великим зробився,— сказав я.
— У мене до вас прохання, хлопці,— мовив Олександр Митрофанович,— ви мені допоможете?
— Допоможемо, Полкане? — спитав я, підводячись.
Полкан обережно гавкнув. Він погоджувався.
— Ти мусиш визнати,— сказав Олександр Митрофанович,— що ми порятували тебе від долі, гіршої за смерть. І самі ризикували при цьому життям.
Полкан слухав, схиливши голову набік, він усе розумів.
— І ти, мабуть, зрозумів, що, на відміну від столичників, нашим життям керують високі ідеали,— промовив Олександр Митрофанович і смикнув себе за вуса, наче доїв.
Мені здалося, що Полкан кивнув. Я притиснувся щокою до його теплої кучматої голови.
— Він усе розуміє,— засміявся я.— Ми з ним чимало разів говорили на цю тему.
— Ну й молодці,— сказав Олександр Митрофанович.— Давай-но поснідаємо та й підемо?
За годину ми вже були біля того кордону нашої країни, за яким розташована Колишня Земля.
Це було сумне, пустельне поле, що збігало вдалечінь, до кістяків будівель, а то й до вцілілих низеньких побудов, що лишилися стояти з війни. До будівель було більше кілометра.
Колись до них прямувала широка втоптана дорога. Поступово дорога звужувалася, по боках були ріденькі кущики — навіть вони не хотіли жити на цій пустці. Дене-де по боках глибочіли воронки, що поопливали.
— Ти мусиш допомогти друзям,— сказав Олександр Митрофанович.
Полкан усміхнувся.
Олександр Митрофанович зняв з рамен важкий рюкзак — Полкан уже тягав такого на тренуваннях.
— Буде важко,— сказав він псові.— Але нести не дуже довго. До тих будинків, а назад порожняком.
Я сам примостив рюкзак, аби Полканові було зручніше. Полкан лизнув мені руку, він зрідка лизав мені руку — вважав нижче власної гідності. Він — дуже гордий пес. Я погладив його, я сказав:
— Дякую, що ти згодився нам допомогти.
— Нумо! — сказав Олександр Митрофанович.
Я взяв дрючок, якого приготував заздалегідь, щоб показати Полканові, куди бігти. Олександр Митрофанович пішов назад.
Тепер багато залежало від мене, від мого вміння точно кидати дрючок. Але ми з Полканом чимало разів тренувались, і тому я точно пожбурив дрючок — далеко й точно, метрів на тридцять.
— Нумо, Полкане!
Полкан замахав хвостом, він радів, що я граюся з ним. Він побіг попереду — точно-точно за прямою, по стежині, що зробилася зовсім вузенькою, поміж великими та малими воронками.
Я дивився йому вслід і в останню мить кинувся на землю.
Вибух вийшов могутній, бо, коли спрацювала міна, від детонації підірвалася вибухівка в рюкзаці на спині мого улюбленого пса. Навколо вибухнуло ще декілька мін. Це було велике досягнення.
Так мені і сказав Олександр Митрофанович, що підійшов до мене, аби поздоровити з успіхом на шляху до досягнення високих ідеалів людства. Я не чув, у мене йшла кров із вух, і він просто потис мені руку, мов товаришу.
Потім він викликав міліцію, і вони пройшли до місця загибелі мого Полкана й обгородили нову частину дороги тичками.
Тепер до складів зброї, що височіють за мінним полем, стало на п'ятдесят метрів ближче. І в цьому заслуга мого дорогого товариша. Адже диявольські міни, котрі ставили в ту війну, реагують лише на тепло живого тіла.
І ми вже декілька років, як придумали використовувати для цього собак. Собака не лише найкращий друг людини, але він ще й може взяти на спину вантаж вибухівки. І набагато разів збільшує площу розчистки від мін. А на відміну від інших тварин, собака біжить за дрючком, куди його попрохають.
Коли я вертався додому, мені було сумно. Мені не вистачатиме Полкана. Ате як я пишався своїм псом, який був приречений стати їдвом для жорстокого столичника, що обжерся, але загинув за високі ідеали боротьби прогресивного людства!
Я йшов додому і міркував про той дивовижний день, до якого я неодмінно доживу. Того дня ми увійдемо до складів зброї, до складів, де зберігаються танки, снаряди і навіть ракети. І за допомогою цієї зброї наведемо порядок і справедливість на всій Землі. Аби ніколи не гинули більше такі дивовижні дівчата, як Світланка Геворкян, і не доводилось іти на міни нашим чудовим чотириногим друзям. Я втер мимовільну сльозу...
Вдома на мене чекав подарунок — кошик із цуценятами від Дамочки.
Цуценята простягали мені милі писки, вони були такі смішні.
І я почав гратися з ними.