Мічурін

Сторінка 3 з 28

Довженко Олександр

Перекладач повторює фразу за фразою. Мічурін. Ні, що ви. Це тільки початок! Олександра Василівна. Боже мій! Мічурін. Сашо...

Олександра Василівна. Іване, я щаслива... Спасибі вам... Я щаслива це чути. Мені так цього хотілося, мені так цього хотілося! Адже так мало щастя!.. . Мічурін. Ну, що ти говориш, їй-богу. Насправді вони не щасливі. Базікання одне.

Берд. Цікаво, про що вони говорять, Майєрс. Що вони говорять?

Перекладач. Вони говорять...

Мічурін. Слухайте, не перекладайте цього... Це дуже приватна розмова. Сашо...

Олександра Василівна. Ну, добре. Я піду. Мічурін. Ні. Чого ж?

Олександра Василівна. Вони сказали, що вони щасливі. Боже мій!.. Ти чув, що вони сказали?.. Вони сказали — це надзвичайно.

— Так, це грандіозно,— сказав Майєрс і потиснув збентеженому Мічуріну руку. В голосі невтомного шукача рослин звучало таке справжнє почуття, що навіть перекладач схвилювався.

— Це грандіозно своєю силою, глибиною задуму й перспективами,— казав Майєрс.— Признатись, я ще не все зрозумів. Але я вперше відчув, що може людина! Це майже надприродно.

Берд схвильований був трохи по-іншому. Його вразила не сама ідея, не поле благородних битв людини-творця з природою. Берд був людиною іншого складу, діловою людиapio, як любив він говорити про себе. В саду Мічуріна він угледів великий бізнес і вже навіть прикинув у думках усі можливості цього сміливого починання для фермерів Північних Штатів і Канади.

— Так, це надзвичайно,— сказав він шанобливо.— Я приїхав сюди, щоб передати вам подяку всіх садоводів Канади за вашу вишню. Цього року в Канаді вимерзли всі вишні. Лишилась тільки ваша. Це знаменито! Адже правда?

Перекладач повторює фразу за фразою.

Мічурін. Так? Я дуже радий.

Олександра Василівна. Ну, як тобі не соромно? Не можна ж так, Іване.

Мічурін. Зажди. Я говорю — я дуже радий. Терпіти не можу ніжних сортів.

Перекладачко Берда). Він говорить... Взагалі він... Йому щось не подобається.

Берд. Уелл*. Містер Мічурін, поясніть, однак, чому ми не бачимо ваших лабораторій? Де ваші робітники?

Перекладач перекладає фразу за фразою.

М а й є р с. Так. Невже ваш уряд...

Мічурін. Мій уряд садовою справою не цікавиться. Берд. Дуже дивно і безглуздо.

Саме в цей час до співбесідників швидко підійшов чиновник особливих доручень, що прибув від тамбовського губернатора. Спинившись перед професором Майерсом, він поспішливо почав рапортувати:

— За указом його імператорської величності государя імператора Миколи Олександровича...

— Прошу вас. Що ви хочете?— зніяковів професор Майєрс.

— ...маю честь вручити вам, пане Мічурін...

— Пліз... Ось Мічурін,— сказав перекладач. Чиновник сторопіло обернувся до Мічуріна. Для цього

йому довелося зробити поворот праворуч, два кроки вперед і почати промову спочатку.

— За указом його величності государя імператора Миколи...

— Що-о?— 3 тихої і навіть млявої людини Мічурін обернувся раптом на розлюченого бійця. Але він подолав гнів, що спалахнув так несподівано, й застиг у такій напруженій позі, ніби йому прибили ступню цвяхом. Чиновник стояв на зламаній лілії.

— ...государя імператора Миколи Олександровича, маю честь вручити вам, пане Мічурін...

— Що вам треба?

— ...орден святої Анни третього ступеня!

Мічурін взяв орден і, ховаючи його, сказав чиновникові ввічливо й тихо, силкуючись навіть посміхнутись, щоб гості нічого не помітили.

— Слухайте. По-перше, дякую государеві. По-друге, стійте й не ворушіться, бо інакше я... ображу вас дією... Чорт вас забери, де ви стоїте? Обережно! Ви наступили мені на серце!

Розгублений чиновник зробив непевний рух.

— Обережно!

— Вибачте...

— Тереитію, проведи пана... Ось, полюбуйтесь,— сказав він американцям, коли чиновник пішов. Лілія була зламана при самому корені.

— Який жаль! Це фіалкова лілія, панове, унікум. Бачите... А запах! Відколи світ існує, люди не знають запаху лілії. І знаєте чому? Його не було.

— Абсолютно вірно. Лілії не пахнуть або пахнуть гниллям.

— А от понюхайте, а?— Мічурін пожвавішав.

— О-о, містер!

— Тож-то.

— Чудово!

— Це справжня епопея,— сказав Мічурін.— Я вивів її з жовтої і шарлахової лілії Тунберга. Гібриди першого й другого поколінь, в третьому поколінні з'явились поодинокі лілові екземпляри, пилок чорний і, як бачите, цей запах. Чотири нових ознаки! Я взявся ліпити нову рослину, створювати нову породу. Беру для схрещування рослини різних видів і навіть думаю спробувати — різних родів... І, по можливості, з різних віддалених місцевостей.

— Чому?

— Зараз поясню.

В суміжному саду, за кущами, спираючись на пліт, трубкою приставивши до вуха широку долоню, весь обернувшись на слух, роззявивши рот навіть, стояв отець Христофор. Він стояв тут уже давно, від початку відвідин. Почувши останні слова Мічуріна, Христофор перехрестився.

— Послухайте мене, містер Мічурін,— сказав рішуче Уоллес Берд.— Я все зрозумів. Це не ваш масштаб. Ви загинете тут. Вам місце в Америці.

— Ні.

— Іване Володимировичу...— з докором обізвалась дружина, побоюючись раптової категоричності й різкості цього "ні".

— Помовч...

— Подумайте,— сказав Майєрс.

— Бачите, професоре,— сказав Мічурін.— Це місце м

Я його знаю. Тут робив мій батько, дід. Звичайно, для досліджень цікаво мати весь світ.

— Ну, звичайно.

— Хвилиночку...

— Пардон*.

— Так. Потрібен весь світ, щоб збагнути до кінця цей мій сад отут.— Мічурін постукав палицею по землі.

— Подумайте.

— Ні, ні. Я залишусь тут.

— Іване Володимировичу...

— Я тут чекатиму, поки не вийде по-моєму.

Мічурін подивився на сад. Його обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності й суворого замислення.

— Тут, панове, розрахунок на досвід і терпіння. А терпінням я запасся на сто років!

— Містер Мічурін, я вам ще раз кажу,— ваше місце в Америці,— сказав Берд, коли перекладач замовк.— Ми цій справі надамо нашого розмаху. Весь цей сад ми навантажимо на пароплав.— Берд говорив з такою спокійною певністю, начеб сад уже вантажили на пароплав.

Мічурін заперечливо похитав головою.

— Ви побачите, як живе в нас містер Бербанк10. Ви будете мати вісім тисяч доларів на рік, лабораторії, сто помічників!— Берд пішов в атаку.— Я куплю все це!