625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628] Як, отже, б він не стояв,— не спускатиме погляду з Іо:
629] Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633] Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
634] Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.
635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-
638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639] Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— [28]
640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,
643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,
646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651] "Горе мені!" — простогнав тоді батько й повиснув на білій
652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653] "Горе! — повторює знов.— Чи це ти, моя доню, за ким я
654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657] Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною".
664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673] Так спорядившись, Юпітера— син із високого неба
674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679] "Сядь,— каже,— хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні".
682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]
687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —
688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
689] Бог повідає на те: "Серед гір прохолодних аркадських
690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.
698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700] Вгледів її і гукнув..." — залишилося ще доказати,
701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-
710] "Ось що,— втішився бог,— поріднить нас навіки з тобою".
711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга.
713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —
719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725] Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,
726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729] Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна
730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —
731] Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,
732] Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,
733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]
734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-
735] "Годі карати її,— переконує,— можеш віднині
736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737] Кривди тобі!" — І за свідків бере трясовини стігійські.
738] Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо
739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.
742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.
743] Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.
744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.