525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535] Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: "Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!"
548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: "Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!"
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578] Хоч і не знають,— вітати їм батька свого, чи втішати:
579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.
581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо
585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586] Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589] Батьківську річку, й — "О діво, Юпітера гідна,— промовив,-
590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591] В тінявий гай,— і вказав їй той гай, заволочений тінню,-
592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]
593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-
594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597] О, не тікай!" Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604] Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі
605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607] Не віднайшовши на небі його,— "Або я помиляюсь,-
608] Каже,— або ж одурили мене",— й, у— повітрі майнувши,
609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616] Рота він цим не заткнув. "Подаруй мені,— каже,-цю кралю".
617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619] Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621] Не відступлю— здогадатися може, що це й не теличка...
622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623] Страху: "Ануж мене знову піддурить..." — і ось до телички
624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .