497] Про Гіпполіта й у вас, певно, чули... Юнак цей завчасно
498] Смерті зазнав через батьковий гнів легковірний і підступ
499] Мачухи, Федри. Так ось — дивовижне скажу, неймовірне —
500] Я — це той самий юнак! Це на мене дочка Пасіфаї [271]
501] Сіті звабливі плела, зазивала на батькове ложе.
502] Згодом, чи то викриття боячись, чи не знісши відмови,
503] З себе й бажання, й провину свою переклала на мене.
504] Батько мене засудив, неповинного вигнавши з міста.
505] Ще й на дорогу назичив мені, чого ворогу зичать.
506] На колісниці, вигнанець, прямую в Трезен, до Піттея.
507] Ось уже в ється мій шлях побережжям Корінфського моря...
508] Раптом заграло воно. Велетенського розмаху хвиля,
509] Звівшись на дибки, здавалось, росла, нависала горою,
510] Потім немов заревла й розкололась на самій верхівці.
511] Звідти, з тієї розколини, грізний крутими рогами.
512] Бик появився; вже подув легкий овівав йому груди.
513] Води морські вже струмилися з ніздрів його та страшної
514] Пащі. Супутників жах огорнув. Тільки я не здригнувся.
515] Зайнятий горем своїм. Але тут мої коні гарячі
516] Зиркнули вбік, застригли, небезпеку почувши, ушима.
517] Вгледіли чудисько те — й, колісницю рвонувши, в нестямі
518] Прямо на скелі сусідні помчали. Вхопивши повіддя
519] Білі од піни, силкуюся стримати коней здичілих;
520] Віжки ослаблі, всім тілом подавшись назад, напинаю.
521] Не подолали б зусилля мого роз ярілі од шалу
522] Коні, якби, налетівши на пень, не розсипалось вдрузки
523] Колесо заднє, що вихором щойно крутилось на осі.
524] Поштовх — і я на землі. Моє тіло, заплутане в віжки,
525] Рветься на кусні живцем. За коріння чіпляються жили.
526] Тілом частково я тут, а частково — в іншому місці.
527] Кості раз по раз тріщать. Із грудей через рани жахливі
528] З болем виходить душа. На мені не було вже нічого,
529] Що мало б назву якусь: це не я був, а рана суцільна.
530] От і посмій тепер, німфо, своє порівняти нещастя
531] З тим, що спіткало мене. Безпросвітну країну я бачив,
532] У Флегетон поринав, покалічений, в хвилю вогненну,
533] Й був би навіки мерцем, якби син Аполлона могутнім
534] Зіллям мене не зцілив. І як тільки мистецтвом Пеана
535] Й силою трав, хоч обурювавсь Діт, до життя я вернувся
536] Вдруге,— мене, щоб такого вдостоївшись дару, присутній.
537] Заздрості там не пробуджував, Кінтія хмарою вкрила.
538] Потім.щоб міг я безпечно, лиця не ховаючи, жити,
539] Віку вона додала мені й до невпізнання змінила
540] Вигляд і довго вагалась: куди їй — на Кріт чи на Делос —
541] Краще послати мене. Але, Делос і Кріт залишивши,
542] Переселила сюди. Лиш ім я, щоб затерти про коней
543] Згадку, веліла змінить:"Гіпполітом ти був до сьогодні,-
544] Мовила,— Вірбієм будеш віднині, народжений двічі!"
545] От і живу тут, один з-поміж нижчих богів, і шаную
546] Владарку лісу цього, й на прихильність її покладаюсь".
547] Впертого болю Егерії все ж не могла пригасити [272]
548] Туга чужа: до підніжжя гори, безталанна, припавши,
549] Далі спливає слізьми. Змилостивилась, врешті, над нею
550] Феба сестра: джерело крижане вона з неї зробила —
551] По вічноплинній воді розпустила знеможене тіло.
552] Дивна подія розчулила німф. Навіть син Амазонки
553] Вражений був і, напевно, так само завмер, як тірренський
554] Ратай, коли серед поля побачив ту брилу знаменну.
555] Що ворухнулась сама по собі, без нікого, а потім.
556] Вигляд землі залишивши,— людський прийняла і відразу
557] Віщі уста. Щоб майбутнє пророчити всім, розтулила.
558] Люди тамтешні його йменували Тагетом; він перший
559] Плем'я етруське навчив пізнавати події прийдешні.
560] Або, як Ромул колись,— задивившись на спис, що віддавна
561] Встромлений в землю, стирчав на горбі Палаті нському й раптом
562] Зазеленів, бо тримало його вже не вістря, а корінь,
563] Бо не знаряддям убивчим уже, а гнучким, гінкорослим
564] Деревом був, що здивованих тінню окрило неждано;
565] Або як римлянин Кіп, коли в річці прозорій побачив
566] Роги свої — таки справді їх бачив!— і думав, що в хвилі
567] Образ оманний відбивсь. До чола став торкатись: під пальцем
568] Те, що побачив, одчув. Перестав тоді зір свій винити,
569] І, зупинившись,— а йшов переможцем над військом ворожим,-
570] Руки до неба підняв, одночасно звернув туди й очі:
571] "Що має значити,— мовив,— це чудо, боги? Якщо радість,
572] Хай на Квірінів народ, на вітчизну спаде. Якщо горе —
573] Хай воно стріне мене!" Спорудивши дерновий жертовник,
574] Палить вогні запашні, трав янистий обкурює вівтар.
575] Хлюпає з чаші вино і, шукаючи віщого знаку,
576] Трепетні нутрощі вбитих овечок обстежує пильно.
577] Тільки-но глянув на них ясновидець тірренського люду,-
578] Безліч великих подій перед ним промайнули; щоправда,
579] Чіткості в них не було. Та, коли всепроникливий погляд
580] Він од жертовних тварин перевів на рогатого Кіпа,-
581] "Здрастуй, владарю,— промовив.— Гобі ж і рогам твоїм, Кіпе,
582] Будуть слухняні укріплення Лацію, вся ця місцевість.
583] Тільки, гляди, не барись! Увійди у відчинені брами.
584] Не зволікай же! Так доля наказує: прийнятий в Місті
585] Владарем будеш, і берло твоє не схитнеться повіки".
586] Кіп, це почувши, подався назад, відвернув, спохмурнівши,
587] Погляд од мурів міських. "На ліси та на гори,— жахнувся,-
588] Хай те пророцтво летить! На вигнанні я радше звікую
589] Вік свій увесь, ніж подамся володарем на Капітолій!"
590] Мовив і тут же народ, і поважний сенат на зібрання
591] Скликав, але перед тим приховав свої роги під мирним
592] Лавром, і тільки тоді він на пагорб, насипаний військом.
593] Вийшов. Молитву богам проказавши за звичаєм давнім,-
594] "Є тут,— промовив,— один; якщо з Міста він тут же не буде [273]
595] Вигнаний,— стане царем. Не ім'я підкажу, а прикмету:
596] Виросли роги йому на чолі,— сповіщає провидець.
597] Варто ввійти йому в Рим — і рабами ви станете з вільних!
598] Міг би й тепер він крізь браму відчинену в місто прорватись,-
599] Я не дозволив на те, хоча з ним саме я найтісніший
600] Маю зв'язок. Відженіть якнайдалі, квіріти, від Міста
601] Мужа того, чи забийте в кайдани, якщо їх заслужить,
602] Чи умертвіть, щоб розвіяти страх перед лютим тираном!"
603] Як задзвенять, коли вдарить крилом своїм Евр ошалілий,
604] Сосен оголені стовбури, як загуде, колихнувшись,
605] Море, коли віддалік дослухатись до нього, так само
606] Зібраний люд зашумів. Хоч який невиразний був гомін,
607] Чулось питання одне, мов луною підхоплене: "Хто він?"
608] Вже й оглядають чоло один одному: в кого ж ті роги?
609] Кіп їм ізнову:"Кого так шукаєте ,— в ваших руках він!"
610] І, з голови свій вінок, хоч юрба не давала, зірвавши,
611] Лоб оголив, де злих намірів свідчення — роги стирчали.
612] Очі відводить усяк; мовби шелест пішов по зібранню,
613] І на чоло його, слави та почестей гідне, дивились —
614] Хто в те повірити б міг? — неохоче. Зневаги, одначе,
615] Довго не стерпіли — й знову заклали вінець урочистий.
616] Знатні ж, оскільки ти в місто ввійти не наважився, Кіпе,
617] Стільки тобі, замість дару почесного, поля вділили,
618] Скільки, за плугом важким ідучи, ти зумів оборати
619] Парою добрих волів од світанку до заходу сонця..
620] Потім у мідний одвірок, щоб подиву гідна подія
621] В пам'яті довгі тривала віки, вкарбували ці роги.