Одні ліки періодично чергувалися з іншими; деякий час перевага надавалася жовтим капсулам, потім їх витісняли певеличкі рожеві таблетки; заспокійливі пілюлі, досить сильні, щоб звалити з ніг, Айліна вживала пізно ввечері з джином і лимоном. Ці суміші свято шанувалися й трималися в секреті. Широко розплющивши очі, вона чекала отих усіх "побічних дій", яких не було жодного разу, незважаючи на загрозливі перестороги. їй таки щастить. Можливо, нічого страшного іі не трапиться. Коли стало ясно, що подружнє життя не вдалося, їй було двадцять шість; саме тоді вона й почала вживати наркотики, хоча безсоння тривожило її здавна. Лише одного разу вона по-справжньому знепритомніла, її мозок зовсім затьмарився; це трапилося зимового дня — вже надвечір — вона була з коханцем у своєму кабінеті в Дс-тройтському університеті; хтось просунув у замочну шпарину ключ, і двері відчинилися. "Ні, ні, не заходьте!" — верескнула Айліна. Налякана криком прибиральниця пішла геть, нічого не встигши побачити, так принаймні запевняв Айліну коханець. Але вона зомліла. Шкіра стала вологою й холодною, лише через півгодини переляканому коханцеві вдалося воскресити її. "Айліно, я люблю тебе, не вмирай",— благав він. Нарешті вона заспокоїлась і могла повернутися додому, в помешкання в північно-західному районі міста, де жила з чоловіком; вдома приготувала собі джин з гірким лимоном і, стоячи на кухні, пила цю суміш, а чоловік тим часом горлав: "Де ти була? Чому так пізно?" Не відповідала. В пам'яті хміль змішався з відчуттям величезного полегшення, порятунку від принизливої небезпеки і величезного страху перед новою, негайною небезпекою з боку розлюченого чоловіка. Чому він так горлає на неї? За кого
вона вийшла заміж, чому він так осатаніло на неї горлає? Пила джин, немов святкуючи свій гріх.
Тисяча дев'ятсот шістдесят сьомий рік... саме тоді, наприкінці навчального року, настав край їхньому шлюбові; три тижні чоловік лежав у лікарні, за пів-кварталу від будинку своєї матері в Освего, штату Нью-Йорк, і Айліна жодного разу його не відвідала, її серце немов закам'яніло, вона боялася зустрічі. Відлякувала й свекруха. Незлагоди між ними виникли ще за детройтського періоду, в тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятому — сьомому, коли обоє виїхали з міста незадовго до заворушень, які видалися завжди поетичній, надмірно збудженій, одурманеній таблетками Ай-ліні катастрофічним розквітом власної ненависті. Вона гадала, що вміє ненавидіти, та чоловік ненавидів ще дужче. "Умри, чому ти не вмираєш? Умри!" — гіпнотизував він її пошепки, коли якось удосвіта вона лежала плачучи в ліжку, падто зморена, щоб сваритися далі. Часом вона заводила сентиментальну розмову про дітей, але Брайєн мав досить здорового глузду і зневажливо відхрещувався від балачок на цю тему. "Невдалий шлюб дітьми не залагодиш",— казав він. Вона й не здогадувалась, що їхній шлюб невдалий. Знала, що чоловік заздрить їй. їхній спільний приятель, психіатр, сказав їй, що, видавши два романи — дарма що невідомі й збиткові,— вона тим самим вразила чоловіче самолюбство Брайєна, який марно пробував написати щось варте уваги. Чи ж то її вина? Що вона могла вдіяти? "Ви могли б поступитися йому в чомусь іншому",— радив приятель.
Врешті-решт Айліна закохалася в іншого. Навмисно хотіла полюбити когось і покарати цим чоловіка, по-мститись йому; але почуття помсти забулося, вона закохалась по-справжньому, дарма що звідусіль її обсіли турботи... закохалася в людину, яка теж розчарувала її, хоч і по-іншому.
Побічні дії: "пригнічений стан, атаксія, висипи на шкірі, набряки, нудота, запори, дискразія крові, жовтяниця, захворювання печінки, галюцинації..." Іноді очі затуманювалися короткими примарними ненавія-ними галюцинаціями, але вона не вважала причиною цього барбітурат, який приймала від безсоння, чи ам-фетамін — останній вживався як збудник. її виснажило кохання. Кохання і детройтське повітря, дим, що неквапно сотався з грубезних фабричних димарів. Кохання і дим. Виразпий шал любовної жаги, те, що чинили з її тілом коханець і чоловік, і невиразна каламуть повітря, котре затуманювало й гіпнотизувало її зір. Пригадувала, що один час дуже любила чоловіка. Ще до того, як вони побралися в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році. Вона вийшла заміж за Брайвна Доног'ю і юридично іменувалася Лйліною Доног'ю, але свої романи з якогось дівочого лукавства видавала під прізвищем Вільямс. Айліна Віль-ямс, цнотлива Айліна; в імені та прізвищі мелодійно перегукувалися два "л". Ця Аііліпа була авторкою книжок, тоді як та, друга Айліна проводила безсонні ночі поруч з чоловіком, що сіпався і пітнів уві сні. Тоді ще не знаменитість і не з такими пошарпаними нервами. Страждала від безсоння, але ж це не велика біда. Багато хто стражда від безсоння. Боялася спати, бо часто бачила вві сні вбивство Кеннеді — воно крутилося й прокручувалося в мозку, ніби старші кіножурнал. Від того листопадового дня вже збігли роки, але жаль до вбитого президента так само ятрив серце; зневажала свою сентиментальність, однак не могла себе стримати. Як вона ридала! Мабуть, була таємно закохана в Кеннеді... Але вві сні їй ввижалася не жива людина, а труп. Через те Айліна боялася спати. Лежала без сну поряд з другим трупом, що неспокійно сопів, лежала зі своїм партнером у цьому незбагненному шлюбі і подумки так часто повторювала
майбутню вирішальну розмову, аж та втратила силу й зашкарубла, стала анахронізмом, немов монолог у п'єсі Ібсена.
— Звичайно, в тебе хтось є.
— Анікогісінько.
— А я кажу: є.
— Нема.
— Ти маєш коханця, я знаю, але мені байдуже. Я не питаю, як його звуть.
— У мене нікого крім тебе немає.
— Не розказуй байок, є. Певно, викладач з твого паршивого вузу.
— Ні.
Природно, коли вона була вдвох із тим, то для нього і Айліни "другим" ставав Брайєн — чужий, по-чоловічому дужий і небезпечний, він мав повне право обіймати Айліну в домашньому затишку їхньої квартири. Мав повне право кохатися з нею, а Гордон не мав. Вони були перелюбники, Айліна й Гордон. їхня провина ставала для них безплотною — впліталася в них музикою, шанована, ніжна, дорогоцінна, у них тільки й мови було про неї. Все обличчя Гордона світилось коханням. Айліна любила це обличчя, любила пестити його, вдивлятися в нього, намагаючись уявити його як обличчя чоловіка, одруженого з іншою жінкою. Воно не таке вродливе, як у її власного чоловіка, хай так. Ну то й що? Для неї, враженої, захопленої, це обличчя — центр всесвіту, і їй так само не звільнитися від цього примхливого захвату, як не збутися жалю до Кенпеді.