— Ну, ну, не надто віддавайся мріям, — пригрозила пані Бардососька.
Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:
— Я мушу туди піти!
— Куди?
— У примарний замок.
— Що це вам спало на думку? — спитала стара пані. — Там так моторошно, ви ж самі чули.
— Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, — наполягав Манвед, підкручуючи вуса.
— О! Він лише жартує, — прошепотіла Анеля.
— Я не жартую, моя панночко!
— Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, — вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.
— Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.
— Манведе, — мовила Анеля м'яким, але дуже рішучим голосом. — Я забороняю вам туди йти.
— Пробачте, — пробурмотів упертюх, — але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.
Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.
Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.
Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.
Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні увечері.
— Усі вони тиранки, наші жінки, — вигукнув він сердито. — Тільки одні топчуть нас ногами, а інші — тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.
Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.
— Отож ти справді ідеш туди?
— Сам бачиш.
— Цікаво, що з цього вийде?
— Мені також.
Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня, заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.
Два вечори Манвед не з'являвся у товаристві, на третій прийшов. Прийняли його досить холодно. Анеля, здавалося, його не помічала, голосно сміялася — шо зовсім не було їй властиве — і бавилася зі своїм песиком, а той страшенно з того тішився, то гарчав, то повискував, то гавкав, ставав на задні лапки й знову опускався на всі чотири і без угаву метляв хвостом.
Манвед сидів незвично мовчазний, його обличчя було серйозне, задумливе і дуже бліде, темні очі палахкотіли, і похмура складка заклалася над ними, наче тінь або рубець від удару шаблею.
Нарешті заговорив старий пан.
— Ну? Що? Ви були там, нагорі, пане Вероський? Оте "пане" було навмисне підкреслено.
Манвед лише мовчки кивнув.
— Ну то розповідайте!— вигукнув ад'юнкт і нервово висмикнув білі манжети із рукавів свого чорного сурдута.
— А мені нецікаво, — кинула Анеля.
— Такі речі завжди цікаві, — з гідністю заперечила господиня дому. — Налийте собі гарячого чаю і розповідайте.
Манвед взяв горнятко з чаєм, попустив вузол на своїй шовковій краватці, потер повіки очей і почав розповідь.
Якби я не сидів тут між вами, не чув потріскування дров у каміні та статечного попахкування великої люльки вельможного пана, то повірив би, що два дні і дві ночі й знову день я проспав і бачив дивні й моторошні сни, я повірив би навіть, шо усе ще сплю, бо тендітний прозорий туман, наче серпанок мавки, зітканий з блідого місячного сяйва, відділяє мене від вас, а вдалині стоїть постать і киває, і манить...
Був погідний зимовий ранок, сповнений блиску та гри золотих сонячних зайчиків на вкутаній снігом землі; на смереках та ялицях, котрі, наче руки з білої шуби, повипростовували з-під снігу своє гілля; на крижаних бурульках, що увішали солом'яні дахи селянських хатин; на скутому кригою ставку, котрий перетворився на сріблястий луг, та на чорному з металевим полиском пір'ї ворон, які штивно крокували дорогою, поважно киваючи головами, й раз у раз неохоче злітали, щоб знову опуститися на дорогу або на всіяні блискучими голочками снігу дерева. З усіх гірських яруг та ущелин поволі виклубочувалися попелясто сірі тумани, наче дим погаслих свічок, заволікуючи сонце, і стрімко насувалися на мене.
У цьому вогкому рвучкому потоці туману мій кінь, здавалося, не йшов уперед, а плив. Час від часу на узбіччі маячіла якась казкова з'ява, огорнута густим маревом або чипіла у кушах на краю поля примарна постать з розкішною білою бородою, що колихалася туди й сюди.
Так одначе тривало недовго, небо перетворилося на прозорий алебастр, забарвлюючись в усе густіший колір, і врешті появився палаючий обідок, з якого переможно викотилося сонце. Сірі хвилі туману збилися у хмари і покотилися ген понад лісом. Рожевуватий відсвіт мерехтів довкола них. Дерева та куші враз усіялися світляними перлами, сніг заблишав, наче простелений сувій білого атласу. Поміж темними стовбурами дерев гори біліли так яскраво, як крейда, а чубки скель променіли, немов у вінку. Блідо-зеленкуватий колір неба щораз більше губився у синяві, аж доки наді мною нап'ялося шатро найчистішої блакиті, і лише невеличкі білі хмаринки, мов мандрівні лебеді, витали у височині.
І враз переді мною постала сіра полупана скеля з похмурим замком.
Я об'їхав його довкола і знайшов пологий схил, порослий здичавілим парком, але й тут не видно було жодного під'їзду ані стежки. Моєму коневі довелося самому з натугою прокладати собі шлях. Так врешті я добився до великих заіржавілих воріт, даремно розглядаючись за дзвоником чи дерев'яним калаталом. Обабіч воріт здіймалися високі сірі мури, порослі угорі за сотню літ хащами. Корені деяких дерев звисали уздовж мурів аж до землі, чудернацько переплітаючись унизу. Над брамою виднівся знищений негодою герб.
Я підвівся у стременах і щодуху крикнув "Егей!" Та не встигла ще й луна відбитися від довколишніх скель, як в одній половині брами зі стогоном відчинилася вузенька хвіртка, і з неї вийшов старий чоловік. Тримаючи шапку в одній руці, він привітав мене глибоким поклоном. Нічого подібного я ніколи раніше не бачив, хіба на старовинних картинах або в театрі, коли там давали виставу на історичну тему. Здавалося, наче це підвелася одна з отих сірих стертих кам'яних скульптур, що із молитовно складеними руками лежать на мармурових саркофагах наших предків. Уся постать старого була такою давньою та ветхою, що, здавалося, ось-ось розсиплеться у прах; зморщене обличчя з пожовклими щоками скидалося на прадавній пергамент, а численні дрібні зморшки можна було порівняти із стертими писемними знаками на тому пергаменті. На ньому був давній польський одяг десь з часів Яна Казимира, коли татарський крій уже повністю витіснив слов'янський. На ногах він мав високі наморщені сап'янові чоботи, які колись були, певно, зеленого кольору, поверх широких шароварів — довгий кунтуш із зав'язаними на спині рукавами, на міцному перев'язі через плече висіла крива шабля, кольори того одягу облізли й потьмяніли. На його лисій голові стирчав пучок волосся й розвівався на вітрі. Так було заведено у ті часи — голити голову налисо, залишаючи тільки "оселедець". Сиві вуса звисали аж на кунтуш. Він ще раз дуже вишукано вклонився.