Не раз він заходився з усілякими витівками, стягав з ліжок лляні простирадла, загортався в них і бродив по будинку, наче привид, зітхаючи та стогнучи, витягав з-під ковдри за ноги Валентія, котрий щир молиться, і спаленим корком малював сонним покоївкам вуса.
Неподалік від маєтку Манведа, на широкому пологому плато, самотньо стояв напівзруйнованний замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди.
Якось одного меланхолійного зимового вечора, коли сніг білими примарними пальцями стиха бився у вікно, вітер виводив у каміні сумовиті мелодії, а десь далеко завивав вовк, Анеля завела мову про замок.
— Чи ви вже чули,— почала вона, — що в руїнах хтось живе?
— Кому там жити у спустошених розбитих мурах, окрім воронів та сов, — дуже резолютно відказав пан Гусецький, як і пасує освіченому, знайомому з науками молодому чоловікові.
— І все ж, якщо вірити селянам, там хтось таки мешкає,
— наполягала пані Бардососька.
— Це правда, нагорі бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна,— продовжувала Анеля.— Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Наші селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, уночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки...
— Вах,— буркнув ад'юнкт, — еолова арфа, хто ж того не знає...
— Хтозна, край цей населений духами, — мовив Манвед.
— У селянських хатах порядкує дід,1 (1. Домовик) потайки допомагає доїти корів, замітає світлиці, миє посуд, чистять коней, а показується в образі крихітного чоловічка з довгою сивою бородою тільки тоді, коли має померти господар дому; на берегах ставків та річок у темних хащах гойдасться на вітах дерев русалка, співає й сплітає зі свого волосся золоті сіті, якими вона ловить засліплених ЇЇ чарами парубків, та ще золоту петлю, якою душить бідолашних; у зарослих зеленими чагарниками гірських урочищах живуть хоробрі й закохані мавки, високо на полонинах вони будують із золотих парканів чарівні загороди, кладуть над рвучкими потоками мости із перлів і танцюють на усіяних квітами лісових галявинах, викрадають уподобаних собі юнаків, зачаровують їх своїми пахучими заквітчаними кучерями, ніжними тілами, але у їхніх вродливих личках та блискучих очах не живе душа. Як зграї вовків мандрують мавки й русалки, яких в народі ще називають богиньками, лісами та горами — жахливе поріддя. Вони викрадають людських дітей, а в колисках залишають своїх потворних перевертнів, залоскочують до смерти старих чоловіків, а молодих після шлюбної ночі безжалісно душать. Серед людей живуть також відьми-ворожки, яким підвладні таємні сили природи, вони можуть позбавити зірок світла, а людей — здоров'я. Коли їхнє тіло спить, душа птахою вилітає з нього, часом осідлуе чорного коцура і мчить до Києва, де високо над святим містом відьми збираються на свій шабаш. Зорі, що падають на землю, летавиці, прибирають тут, у нас, людського образу і стають вампірами, а ще є люди, які мають погане око, і душі дітей ночами блукають довкруги, благаючи охрестити їх...
То чому ж би тут не водитися всякій нечисті й не існувати прекрасній жінці з холодного мармуру, чиє біле тіло опівночі наповнюється теплом життя?
— Ну і фантазер! — вигукнув пан Гусецький. — Хотілось би самому побачити, що там насправді діється з тим замком.
— Я можу повідати вам правду, любі панове, — промовив старий пан, коли панна Кордуля внесла чай, а маленькі рожеві ручки Алелі взяли на піаніно кілька акордів якоїсь сумної народної мелодії. Він почав розповідь, огорнувшись сизою хмарою диму.
— Правда полягає в тому,— повів він,— що у великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тар-таковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця.
Інші розповідають, що славна своєю красою а гріхо-водством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була старостіна Марина Тартаковська.
— Ось так воно, — мовив раптом чийсь глибокий м'який голос, наче з підземелля.
Усі аж підскочили, Анеля пронизливо заверещала і закрила обличчя руками, панна Кордуля випустила горня, яке впавши на підлогу, вибухнуло, мов фаната, а зачеплений осколком песик люто загавкав.
— Прошу вибачення і падаю панству до ніг, — прожебонів Маврицій Конопка, який знову нечутно зайшов у своїх баліьних мештах і тепер стояв посеред кімнати. — Портрет у людський зріст, — продовжував він стиха далі, — висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска — Діана у купелі. Старостіна одягнена у темний оксамит і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір'я. Я бачив той портрет, старостіна, наче не зводила з мене очей. Мені здавалося, ніби шкіру мою натягнули на барабан.
— Може бути,— докинув слово ад'юнкт.— У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостіни Марини — свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.
— Ого! — вигукнув пан Бардососький, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. — А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тар-таковського?
— Останнім часом вона жила в Парижі, — відповів ад'юнкт. — Та недавно я чув, що вдова померла.
— Шкода, — промурмотів старий пан. — То була жінка того ж гатунку, що й старостіна Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.