Джейн і Майкл сиділи кожне у своєму ліжку, побравшись за руки, і тільки дивились на все те. Усе було таке несподіване, що обоє заніміли з дива. Одне вони знали твердо: в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вулиці сталося щось небувале.
Мері Поппінс, накинувши на голову одну з семи байкових нічних сорочок, заходилася під нею роздягатись, наче під наметом. Майкл, зовсім зачарований цією новою несподіванкою, спитав:
— Мері Поппінс, ви нас ніколи не покинете, еге ж? З-під нічної сорочки не почулось ніякої відповіді.
Майкл не міг з цим змиритися.
— Ви ж не покинете нас, ні? — стурбовано перепитав він ще раз.
Голова Мері Поппінс виринула з-під сорочки. Нянька здавалася дуже сердитою.
— Ще одне слово з цього кутка, — грізно мовила вона, — і я гукну поліцію!
— Я тільки хотів сказати, — нерішуче озвався Майкл, — ми... ми сподіваємося, що ви не підете від нас так одразу? — Він збентежився й замовк.
Мері Поппінс мовчки міряла очима то його, то Джейн. І кінець кінцем тільки пирхнула.
— Пробуду, поки вітер зміниться, — тільки й сказала вона, дмухнула на свічку й лягла в своє ліжко.
— Ну, то все гаразд, — промовив Майкл чи сам до себе, чи до Джейн.
Та Джейн його не чула. Вона думала про те, що сталося, і ніяк не могла надивуватись...
Отак Мері Поппінс оселилася в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці.
І, хоча інколи дехто з його мешканців нишком зітхав, згадуючи звичайне тихе життя часів няньки Кеті, проте, загалом, усі вони раділи, що з'явилась Мері Поппінс.
Містер Бенкс радів, що вона прийшла, не спинивши вуличного руху, і не довелося давати Регулювальникові шилінг за клопіт. Місіс Бенкс раділа, бо мала нагоду перед кожним похвалитись: мовляв, у її дітей нянька така передова, що не визнає рекомендацій. Місіс Брілл з Елін раділи, бо тепер їм можна було днями пити в кухні чай з великих чашок і не морочити собі голови вечерею в Дитячій. І Робертсон Ей радів. Бо в Мері Поппінс були тільки одні черевики, і вона чистила їх сама.
Але ніхто не знав, що думала про це сама Мері Поппінс, бо вона ніколи нікому нічого не розповідала.
СМІШИЛЬНИЙ ГАЗ
— А він буде дома, буде, буде? — спитала Джейн, коли вони з Майклом і Мері Поппінс вийшли з автобуса.
— А як ти гадаєш — чи попросив би мій дядько привести вас до себе на чай, якби сам збирався десь іти? — промовила Мері Поппінс, видимо ображена питанням Джейн.
Вона була в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта, а в ті дні, коли вона так одягалася, образити її було найлегше в світі.
Усі троє йшли в гостину до дядька Мері Поппінс містера Перука, і Джейн з Майклом так довго чекали цієї події, що тепер страшенно потерпали: ану ж не застануть містера Перука дома?
— Чому його звати містер Перук? У нього на голові перука? — спитав Майкл.
— Його звати містер Перук, бо таке у нього прізвище. І нема в нього на голові перуки, у нього на голові лисина, — сказала Мері Поппінс. — І коли я почую ще бодай одне запитання, ми зараз же вернемось додому.
І вона пирхнула, як завжди, коли бувала невдоволена. Джейн і Майкл сердито перезирнулися. Вони ніби казали одне одному:
— Ні про що більше її не питай, бо ми так і не потрапимо туди!
На розі перед тютюновою крамницею Мері Поппінс поправила капелюшок на голові. Вітрина у цій крамниці була з тих, що роблять з однієї людини аж три, так що кінець кінцем тобі починало здаватись, ніби ти — це не ти, а цілий гурт інших людей. А проте Мері Поппінс зітхнула з утіхи, побачивши у вітрині аж три власних постаті відразу, кожну в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта. Дивитись на них Мері Поппінс було так приємно, що вона б хотіла, аби у вітрині відбивалося з десяток а чи й три десятки Мері Поппінс. Що більше, то краще.
— Ходімо вже, — сказала вона суворо, так наче це вони її тут забарили.
Всі троє звернули за ріг і ось уже смикнули за шнурок дзвінка на дверях будинку номер три по вулиці Робертсона. Джейн з Майклом почули, як дзвінок приглушено залунав десь у глибині будинку, й тепер уже були певні, що за якихось одну-дві хвилини вони сядуть пити чай поруч із дядьком Мері Поппінс містером Перуком.
— Звісно, якщо він удома, — пошепки сказала Джейн до Майкла.
Тієї ж миті двері відчинилися, і гості побачили перед собою худорляву, не дуже привітну жінку.
— Він дома? — вихопився Майкл.
— Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти даси говорити мені, — промовила Мері Поппінс, кинувши на нього грізний погляд.
— Добрий день, місіс Перук, — чемно сказала Джейн.
— Місіс Перук! — підхопила сухорлява жінка голосом, ще тоншим, ніж вона сама. — Як ти смієш звати мене місіс Перук? Ні вже, красненько дякую, я собі міс Персіммон і пишаюся з цього! А то — місіс Перук! Цього ще бракувало!
Вона, здавалося, була дуже ображена, і діти подумали, що, мабуть, містер Перук якийсь дивак, коли міс Персіммон так тішиться, що вона не місіс Перук.
— Нагору, перші двері, — буркнула міс Персіммон і кинулася коридором геть, знай обурено примовляючи тонким, пискливим голосом:
— Цього ще бракувало! Місіс Перук!
Джейн з Майклом пішли за Мері Поппінс на другий поверх. Мері Поппінс постукала в перші двері.
— Заходьте, заходьте! Ласкаво прошу! — почувся з кімнати гучний веселий голос.
Серце Джейн від хвилювання застрибало в грудях.
— Він удома! — виразно глянула вона на Майкла. Мері Поппінс відчинила двері й підштовхнула дітей уперед. Вони опинились у великій, привітній кімнаті. У кутку ясно горів камін, а посередині стояв здоровенний стіл, накритий до чаю: чотири чашки з блюдцями, стосик бутербродів, булочки, кокосові тістечка і великий сливовий пиріг з рожевою поливою.
— Ну, оце-то справді радість! — привітав їх той же таки гучний голос, і Джейн з Майклом озирнулись по кімнаті, шукаючи господаря. Та його ніде не було видно. У кімнаті начебто не було анікогісінько. І враз діти почули, як Мері Поппінс сердито сказала:
— Ох, дядьку Альберте! Ви знову за своє! Сьогодні ж не день вашого народження, правда?
Кажучи це, вона дивилася на стелю. Джейн з Майклом і собі глянули вгору й, на превеликий свій подив, побачили кругленького, товстого, лисого добродія, що висів у повітрі, ні завіщо не тримаючись. Щоправда, він нібито не просто висів, а, здавалось, сидів на повітрі, бо переплів ноги і, коли гості увійшли, саме відклав набік газету, яку, певно, перед цим читав.