Мері Поппінс

Сторінка 22 з 24

Памела Ліндон Треверс

Але Джейн не вгамовувалась. Вона мусила довідатися.

— Мері Поппінс, — сказала вона, не зводячи з няньки погляду, — ви були цієї ночі в Зоопарку?

Мері Поппінс впилася в неї очима.

— У Зоопарку? Серед ночі? Я? Нормальна, добропорядна людина, яка чудово знає, що

Рано вставай,

Рано лягай —

Будеш здоров і щаслив,

Так і знай!

— Ні, ви скажіть, чи ви були, — наполягала Джейн.

— Ну, це вже красненько дякую. Буде з мене мавпочок і в цій кімнаті, — згорда відповіла Мері Поппінс. — Сядь рівненько і не плещи казна-чого!

Джейн налила в кашу молока.

— Тоді це нам приснилося, — промовила вона. —Мабуть-таки, приснилося.

Але Майкл, роззявивши рота, дивився на Мері Поппінс, що саме підсмажувала грінки.

— Джейн, — лунко зашепотів він, — поглянь, Джейн! Він показав очима, і Джейн також побачила те,

на що він задивився.

Стан Мері Поппінс був перехоплений пасочком із золотавої, в лусочку зміїної шкіри, на якій примхливими, звивистими літерами було написано:

Ььрупок бід Зоопарку.

ЗАХІДНИЙ ВІТЕР

Був перший день весни. Джейн з Майклом відразу це зрозуміли, бо почули, як містер Бенкс співає у ванній, а таке траплялося за цілий рік тільки цього одного дня.

Той ранок діти запам'ятали назавжди. Насамперед тому, що їм уперше дозволили снідати внизу — з дорослими, а ще тому, що цього ранку містер Бенкс десь загубив свій чорний портфель. Отож день почався аж двома незвичними подіями.

— Де мій портфель? — закричав містер Бенкс, крутячись по передпокої, як той собака, що ловить свого хвоста. А слідом за ним і кожне почало крутитись — Елін, і місіс Брілл, і діти. Навіть Робертсон Ей натужився і двічі обкрутився кругом себе. Кінець кінцем містер Бенкс сам-таки й знайшов портфеля в себе в кабінеті і, піднявши високо над головою, кинувся в передпокій.

— Ось що, — почав він так голосно, немов казав проповідь. — Мій портфель завжди висить на одному місці — отут на вішалці. Хто заніс його до кабінету?

— Ти сам, любий, заніс вчора увечері. Коли брав з портфеля податкову квитанцію, — сказала місіс Бенкс.

Містер Бенкс глянув на неї так ображено, що вона тут-таки пожалкувала — чому не знайшла в собі хоч трохи такту й не сказала, що то вона занесла портфель до кабінету.

— Умг... Ууумгу! — гучно прогув у ніс містер Бенкс, узяв з вішалки пальто і рушив з ним до надвірних дверей.

— Еге, — сказав він трохи веселіше, — наші тюльпани думають цвісти.

Він вийшов у садок і потягнув носом повітря.

— Гм, здається, вітер західний.

Він подивився на будинок Адмірала Бума з флюгером-телескопом на даху.

— Так я й знав, — промовив він. — Вітер західний. Ясно й тепло. У пальто не вдягаюсь.

І з цими словами містер Бенкс ухопив портфеля й капелюха і чимдуж поспішив до Сіті.

— Ти чула, що він сказав? — ухопив Майкл за руку Джейн.

Вона кивнула головою.

— Вітер повернувся із заходу, — повільно мовила вона.

Ніхто з них більше нічого не сказав. Але обом спало на думку те, про що б їм дуже не хотілось говорити.

Вони, щоправда, швидко про нього забули, бо ж усе нібито йшло як звичайно, а весняне сонце так весело освітлювало Будинок, — нікому й не згадалося, що він облупаний і в ньому треба міняти шпалери. Навпаки, всім його мешканцям здавалося, що це найкращий будинок на всю Вишневу Вуличку.

Але вже після другого сніданку почалася біда.

Джейн побігла на грядки до Робертсона Ея — трохи попорпатися в землі. Вона саме досіяла рядочок редиски, коли почула в Дитячій якийсь незвичайний гамір, а далі — швидкі кроки сходами. А відразу ж після цього перед нею з'явився Майкл, увесь чорний і засапаний.

— Джейн, Джейн, дивися! — гукнув він і простяг до неї руку.

На долоні в нього лежав компас Мері Поппінс, стрілка якого аж стрибала — так тремтіли в Майкла руки.

— Компас — у тебе? — промовила Джейн і запитливо подивилася на нього.

Майкл раптом зайшовся плачем.

— Вона віддала його мені, — хлипав він. — Сказала, що відтепер він буде мій, ох, ох, це вже щось не так! Що тепер буде? Вона ще ніколи нічого мені не дарувала.

— Може, їй просто схотілося зробити тобі приємність, — сказала Джейн, щоб заспокоїти Майкла, але на серці в неї було так само тривожно, як і в нього. Вона дуже добре знала, що Мері Поппінс ніколи не марнувала часу на всілякі церемонії.

— А проте — диво дивне! — Мері Поппінс не промовила за цілий той день ані однісінького сердитого слова. Щоправда, вона того дня взагалі майже не озвалася ні до кого й словом. Вона здавалась глибоко замисленою, і коли її про щось питали, відповідала якимось далеким, чужим голосом.

— Кінець кінцем Майкл не витримав.

— Ох, Мері Поппінс, нагримайте на мене, розгнівайтесь! Ви сьогодні зовсім не така! Мені так страшно!

І справді, на душі в нього неначе лежав камінь. Йому здавалося, що на Будинок Номер Сімнадцять чигає якесь лихо.

— У страха великі очі, — озвалася Мері Поппінс сердито, звичайним своїм голосом.

І Майклові одразу трохи полегшало.

— Може, це мені тільки здається, — сказав він до Джейн. — Може, все гаразд, а це просто мої вигадки? Правда, Джейн?

— Авжеж, — поволі вимовила Джейн, а сама все думала одне, і серце її завмирало в грудях.

Надвечір вітер став дужчий і забурхав навколо Будинку. Він свистів і заводив у димарях, дмухав у щілини під вікнами, загортаючи ріжки килима в Дитячій.

Мері Поппінс дала дітям вечеряти, прибрала зі столу, складаючи посуд на купку неквапливо й рівненько. Потім навела лад у Дитячій і поставила підігріти чайник.

— Отак, — сказала вона, оглянувши кімнату: чи всюди все як слід. Якусь хвилину вона мовчала. Тоді легенько поклала одну руку на голову Майклові, а другу — на плече Джейн.

— А зараз, — мовила вона, — я піду віднесу черевики вниз Робертсонові Ею, хай почистить. Поводьтеся, будь ласка, тут без мене добре.

Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері. І враз обох так і потягло кинутись за нею, але щось їх ніби не пускало. І вони так і сиділи непорушно, поспиравшись руками на стіл і чекаючи, поки вона повернеться. Кожне з них мовчки, не озиваючись, силкувалося втішити іншого.

Ох, які ж ми дурні, — раптом сказала Джейн. — Усе ж гаразд!

Але вона й сама знала, що сказала так, аби втішити Майкла, а не тому, що вірила в це.