Король сидів на троні і дуже старанно укладав нову збірку законів. Його секретар записував їх у невеличкий червоний записничок у тому порядку, в якому Король придумував.
Довкола було повно придворних і фрейлін, вони були вичепурені і говорили всі одразу.
— Скільки я сьогодні придумав законів? — спитав Король, обернувшись до секретаря.
Секретар полічив у червоному записнику.
— Сімдесят два, ваша величність, — сказав він, низько вклоняючись і поглядаючи, щоб не перечепитись через своє гусяче перо, — таке воно було велике.
— Гм. Непогано — за годину роботи! — сказав Король, дуже вдоволений із себе. — Тоді на сьогодні досить.
Він підвівся і дуже вишукано загорнувся в горностаєву мантію.
— Карету! Мені час до Перукаря! — велично сказав він.
І раптом помітив Руду Корову.
Він знову сів і взяв у руки королівське берло.
— А це що таке, га? — владно спитав він, коли Руда Корова підтанцювала до підніжжя трону.
— Корова, ваша величність, — сказала вона просто.
— Це я бачу, — мовив Король. — Я ще не втратив зору. Але чого вам треба? Кажіть, та швидше, бо я о десятій мушу бути в Перукаря. Довше він не чекатиме, а мені треба підстригтися. Та киньте, ради всіх святих, оці стрибки й викрутаси! — роздратовано додав він. — Мені від них аж у голові паморочиться!
— Аж у голові паморочиться! — луною підхопили всі придворні.
— У тому-то й лихо, ваша величність. Я не можу спинитися, — жалібно промовила Руда Корова.
— Не можете спинитись? Дурниці! — розсердився Король. — Зараз же припиніть! Я, Король, вам наказую!
Руда Корова зробила просто-таки героїчне зусилля. У неї аж усі кістки повипиналися. Так вона силкувалась зупинитися. Та все даремно. Вона й далі танцювала перед королівським троном.
— Я намагалася, ваша величність. Але не можу. Я танцюю вже цілих сім днів. Я ані заснула. І їсти майже не їла. Скубнула глоду раз чи двічі, ото й усе. Тому я й прийшла просити вашої поради.
— Гм! Дуже дивно, — мовив Король, зсунувши корону набік і чухаючи потилицю.
— Дуже дивно! — сказали придворні, й собі чухаючи потилиці.
— І як воно вам здається? — спитав Король.
— Дивно, — відповіла Руда Корова. — 1 все-таки... — Вона замовкла, ніби добираючи слово. — Все-таки приємно. Так наче в тебе всередині бринить сміх.
— Дивовижно! — сказав Король і, підперши голову рукою, загадався, що ж тут найкраще зробити.
Враз він зірвався на ноги й вигукнув:
— Сили небесні!
— Що, ваша величність? — скрикнули придворні.
— Та невже ж ви не бачите? — гукнув Король, так розхвилювавшись, що впустив з рук берло. — Який же я дурень, що відразу не помітив! І які ж ви всі телепні! — Він у гніві обернувся до придворних. — Хіба ж ви не бачите, що в неї на розі зачепилася падуча зоря!
— Он воно що! — закричали придворні, бо й вони раптом тепер помітили зорю. І що довше дивилися, то, здавалося, ясніше вона сяяла.
— У тому-то й лихо! — сказав Король. — Нуте, любі мої придворні, зніміть лишень цю зорю, щоб оця... е-е-е... леді припинила танцювати й могла поснідати. Це зірка вам такого наробила, добродійко, — сказав він Рудій Корові, і знов до придворних: — Ну ж бо, починайте!
Він кивнув Старшому придворному, який галантно став перед Рудою Коровою і потяг зірку. Зірка не піддалася.
До Старшого придворного один по одному потяглися інші, — кожний хапав переднього за стан, —аж поки їх набралася довжелезна низка і всі вони стали гратись у "Чий батько дужчий" із зорею.
— Ой, голову, голову! — благала Корова.
— Тягніть дужче! — крикнув Король. Придворні потягли ще дужче. Вони тягли так, що
в них обличчя поробилися червоні, як малина. Вони тягли, поки їм стало зовсім несила тягти, і всі вони попадали один на одного. А зірка й з місця не зрушила. Вона, як і перед тим, міцно сиділа на розі.
— Тц-тц-тц! — заклацав язиком Король. — Секретарю, погляньте лишень в Енциклопедію: що там є про Корів Із Зірками На Рогах?
Секретар став навколішки і поліз під трон. Потім враз виринув звідти з величезною зеленою книгою в руках, яка завжди там лежала про всяк випадок: ану ж король схоче щось довідатись.
Секретар погортав сторінки.
— Немає нічого, ваша величність. Є тільки про Корову, Що Перескочила Місяць, ви ж знаєте. Ось:
Гей, рипці, рипці —
Кіт заграв на скрипці,
А Корова через Місяць — скік!
Песик дивувався,
Весело сміявся,
А вазон з віконця геть утік.
Король потер підборіддя, — це допомагало йому думати. Тоді з серцем зітхнув і поглянув на Руду Корову.
— Ось що я вам скажу, — промовив він, — спробуйте-но й собі.
— Що — спробувати? — перепитала Руда Корова.
— Перескочте Місяць. Це може зарадити. Так чи так, а спробувати варто.
— Мені? — обурено випросталася Руда Корова.
— Вам, вам, а то ж кому? — нетерпляче сказав Король. Він квапився до Перукаря.
— Ваша величність, — промовила Руда Корова, — наважуюсь щонайпокірніше вам нагадати, що я — добропорядна, пристойна худобина, і мене змалечку вчили, що стрибати — це заняття не для справжніх леді.
Король підхопився і махнув на неї берлом.
— Добродійко, — сказав він, — ви прийшли до мене просити поради, і я вам її дав. Ви хочете танцювати довіку? Хочете довіку мучитися голодом? Довіку не спати?
Рудій Корові згадався солодкий смак соковитої кульбаби. Згадалася лугова травиця, на якій було так м'якенько лежати. Вона подумала про свої потомлені ноги, яким так треба спочинку. І вона сказала подумки: "Хіба, може, однісінький разочок. Це ж — ніде нічого, та ніхто й не знатиме, крім Короля".
— Як ви гадаєте, це дуже високо? — спитала вона вголос, не перестаючи танцювати.
Король поглянув на Місяць.
— Гадаю, не менше як миля, — сказав він.
Руда Корова кивнула головою. Вона й сама так думала.
Вона ще якусь мить поміркувала — і зважилась.
— Ніколи я не сподівалася, що до такого доживу, ваша величність. Стрибати через Місяць! Та я спробую! — І вона зробила граційний реверанс у бік трону.
— От і добре, — задоволено сказав Король, радіючи, що, мабуть-таки, встигне до Перукаря. — Ідіть за мною.
Він подався в сад, а Руда Корова і придворні рушили слідом за ним.
— Ну, — мовив Король, коли вони вийшли на галявину, — як я свисну — стрибайте!
Він витяг з кишені жилета великий золотий свисток і легенько дмухнув у нього, щоб переконатися, що там нема пилюки.