Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьківщини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у республіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті, ведучи хрестовий похід проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, "негодяй" і "основатель ложной религии"... Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз "силы природы", а в одній географічній статті не пропустив місце, де говорилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ... Цензор Ахматов зупинив друкування однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифметики... Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: "Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и зверонравных" і "Советы неправедных князей разори, зачинающих рати погуби".
XII. Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його "Речи бунтовщика", видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про державу: "...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточников, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канцелярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — религию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той партии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы".
Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я "величия России". Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі "імперії зла", що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не привезли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордону без цензури книги і періодичні видання. Припинено викладання права європейських держав. Вилучено філософію з університетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: "ограждение от мудрований новейших философских систем". Чи не нагадує це все наше життя-буття за "залізною завісою" упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від "мудрований", а охочих "помудровать", себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користуватимуться, "чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной церкви или с образом правления и духом государственных учреждений". У цьому драконівському наказі, скажімо, замість учення православної церкви написати учення марксизму-ленінізму, а замість духу державних закладів написати радянська влада й комунізм — і ми один до одного побачимо одну й ту саму машину терору й нищення будь— яких проявів вільної думки в ім'я самодержавства, тобто саме такого, а не якогось іншого "величия России".
Росія була країною рабів, а ми сьогодні — раби рабів.
Літератор князь П. Вяземський писав літератору декабристу М. Тургеневу у 1818 році з Варшави: "...мы на все смотрим, ни во что не всматриваемся. Черт знает, чем мы заняты! Нам все как будто недосужно. Поглядишь на нас, подумаешь, что мы думаем думу: ничего не бывало. На нас от рождения нашел убийственный столбняк: ни век Екатерины, со всею уродливостью своею, век, много обещавший, ни 1812 год — ничто не могло нас расшевелить. Пошатнуло немного, а тут опять эта проклятая медузина голова, то есть невежество гражданское и политическое окаменило то, что начинало согреваться чувством".
П. Чаадаев у "Автобиографическом введении" (1878) писав: "Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности... Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем".
Хтось, може, й захоче посперечатися з П. Чаадаєвим, спростувати, навести контраргументи (мовляв, що це за таке беззастережне твердження — і від свого імені, і від імені народу, й від імені інтелігенції — "мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем"), та мені сперечатись не хочеться, а хочеться згоджуватись, бо так було — й не змінилося.
XIII. Філософ Карл Ясперс, котрому, як відомо, так багато завдячує післявоєнна Німеччина за своє постання економічного і культурного фенікса з мертвого попелу гітлерівського тоталітаризму та за сьогоднішнє своє становище в "народів вольнім колі", говорив про те, що "завданням є те, що народи, які вже не такі неосвічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцисти, а також і філософи — щоправда, не дією, а радою". Народ не може стати народом-філософом, так само цілі народи не можуть стати народами-філософами, а хіба б цього — неможливого! — не хотілося б? І в такому разі відбулося б якнайповніше злиття філософії з політикою, а політики з філософією, бо таке їхнє поєднання було б найоптимальнішим для історії, яка сьогодні твориться на живу — й дуже часто криваву — нитку. На жаль, політики — не такі вже й філософи, далеко не філософи, політики-державці хворі якщо не на всевладдя, то на прагнення всевладдя, яке позбавляє їх відповідальності, а мова про контроль над ними — лише словоблуддя і демагогія для тих, хто не вміє чи не хоче бачити й чути. Чи можна сказати, що народ український чи російський є народами-філософами? Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцині щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бомби, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського народу, і цією кров'ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися... І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичної вакханалії, і якою мірою ми політики чи філософи, або ж політики-філософи?.. І як тут не згадати безсмертного Тараса, його безсмертне слово — "Кавказ":