Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті самісінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, беззаконня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися.
Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо стратегічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов'язаний їх оберігати.
С. Говорухін: "Какую Россию мы потеряли?"
Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й залишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хочеться в сув'язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: "...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского развития". Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вікно надвір: "Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?" (Б. Пастернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II... або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: "нельзя уйти от самих себя...".
Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони — це, мабуть, єдине, що постійно функціонує.
Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на зво щика й наказав везти на набережну. "На яку набережну? " — запитав звощик. "Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є". "Та ніякої нема!" — вигукнув звощик... Виявилось, що на папері набережна прокладалася уже два роки й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комунізму в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна "набережна" комунізму? А там, у Пензі!
"Какую Россию мы потеряли?" Та не будемо грітися втіхою, що втратили, є вона, сердешна, й ніде не поділася. Хіба ж не актуально звучить і сьогодні ось ця поезія О. Блока?
Русь моя, жизнь моя. вместе ль нам маяться? Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться... Вольному cepдцу на что твоя тьма?
Знала ли что? Или в Бога ты верила?
Что там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да столбов верстовых.
Лодки да грады по рекам рубила ты.
Но до Царьградских святынь не дошла... Соколов, лебедей в степь распустила ты — Кинулась из степи черная мгла...
За море Черное, за море Белое,
В черные ночи и в белые дни
Дико глядится лицо онемелое,
Очи татарские мечут огни...
Тихое, долгое, красное зарево
Каждую ночь над становьем твоим...
Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?
Як то вже говорилось, і Ф. Достоєвський мислив "протоками и Константинополем", але, як зауважує О. Блок у цьому вірші — "но до Царьградских святынь не дошла".
Отже, ця жадана "окраїна" залишилася неосвоєна.
А саме на цій "окраїні" марилося Москві утвердитись як... третьому Риму!
X. Як сказав поет про Росію:
В судах черна неправдой черной И игом рабства клеймена.
Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росії тавровано ігом рабства, і таврували ж, як відомо, "каленым железом", й таврувати — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. І сказано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро відчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його ні позбутися, ні порятуватись від нього.
Лише виняткові одиниці здатні були об'єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й контрастніше: "Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка летит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все безумно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж". Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, конають "і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої", себто конали в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суверенна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж уп'ялася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми вилюднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайської пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам'яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ринок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призвичаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.
XI. Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго рекомендувалося: "Сочинения и статьи, относящиеся к смутным явлениям нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина ит. п., и напоминающие общественные бедствия и внутренние страдания нашего отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного порядка, при всей благонамеренности авторов и самых статей их, неуместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого должны быть подвергаемы строжайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях". Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати "буйство", бо це ж образливо для "народного чувства".