Як на вас, я маю власний стиль? Чи він з'являється тільки тоді, коли вип'ю вина?
47. Я — шайтан
Люблю я запах червоного перцю, підсмаженого на оливковій олії, дощі, що ллють над тихим морем у передсвітанковій зорі, жіночу поставу біля відчиненого вікна, тишу, думки й терпіння. Я вірю собі, тому, зазвичай, не зважаю на плітки, котрі про мене розпускають. Та сьогодні я прийшов у цю кав'ярню, аби перед своїми братами малярами й каліграфами розвінчати брехні, спростувати чутки, що ходять про мене.
Звісно розумію: ви налаштовані вірити в зовсім протилежне тому, що я тільки-но сказав. Однак, якщо ви настільки мудрі й розбірливі, щоб серцем відчути, — не все те, що суперечить моїм словам, є правдою, — то тоді ви настільки ж чутливі й до моїх слів: вони вас обов'язково зацікавлять. Людина, котра хоча б двічі в житті тримала в руках Куран-и Керім, знає: яке з імен згадується в ньому чи не найчастіше — аж п'ятдесят два рази.
Гаразд. Почну я з Куран-и Керіму, Аллахової книги. Все, що там сказано про мене, — правда. І запам'ятайте: говорячи так, я не хизуюся. В моїх словах-бо, окрім усього, криється й проблема стилю. Те принизливе ставлення до шайтана в Куран-и Керімі завжди завдавало мені болю. Оце і є стиль мого життя — біль. Його мені не здолати.
Так, на наших янгольських очах Аллах сотворив людину. А потім захотів, щоб ми перед нею плазували навколішки. Так, у сурі "Чистилище" написано правильно: всі янголи поклонялись людині, я ж — збунтувався. Людина створена з глини, а я — з вогню, вищої матерії, — нагадав я Аллахові те, що нам усім відомо, і не став хилити голови перед його творінням. Аллах же вирішив, що я — занадто "гордий".
— Геть із раю! — наказав він мені. — Тут тобі не місце величатися!
— Дозволь мені дожити до Судного дня, до воскресіння мертвих, — попросив я його.
Він дозволив. А я поклявся, що віднині й до останніх днів збиватиму з праведного шляху рід людський, бо через нього покараний. Аллах же вирішив відправляти в пекло всіх, кого я спокушу. Як вам відомо, свої обіцянки ми виконуємо. Дехто твердить, що ми тоді уклали з Усевишнім договір. А звідси випливає, що я — слуга Аллаха, котрий випробовує його рабів, намагаючись їх збаламутити. Добрі раби приймають добрі рішення і ідуть своїм шляхом, а погані спокушаються, скачуть на прив'язі своїх жадань і скоюють гріх. Завдяки їм пекло розростається. Якби всі прямували до раю, то нічого б не боялись, а справи державні й світові вирішувалися б тільки на краще, тому для землі важливе існування як добра, так і зла, як чесноти, так і гріха. В цьому моя заслуга. Аллахів світопорядок можливий виключно завдяки мені й Божій волі (чому інакше б він дозволив шайтанові жити до Судного дня?). І за цих умов мене мають за "лихого", не визнають моєї правоти — ось де вони, мої скриті смуток і біль. А Халладж-і Мансур[187] чи такі добродії, як Ахмет Газалі, брат знаменитого імама Газалі, виснували з переказаних мною уявлень наступне: оскільки все діється й твориться з волі Аллаха, то, по суті, гріхи, які я скоюю, не йдуть урозріз із бажаннями самого Аллаха, отож немає ні добра, ні зла — все відбувається згідно з задумами Всевишнього, навіть я — частина Аллаха. Отаке вони понаписували й проповідували.
Декого з цих розумників спалили живцем разом із їхніми книжками. Цілком справедливо. Адже, певна річ, є й добро, і зло, а справа кожного з нас — визначити, де між ними грань; я ж, звісно, — прости, Господи, — не Аллах, і такого безглуздя в ті тупі головешки не вбивав, вони такого самі навидумували.
Тому тепер я протестую вдруге: не я є джерелом гріха й зла в світі. Більшість людей виявляють легкодухість, крадуть, прелюбодіють, чинять підло, особливо — коять усілякі дурниці й без моїх спокус, підбурювань та надихань. Наскільки ідіотськими видаються намагання деяких начитаних суфіїв[188] обілити мене, настільки й суперечить Куран-и Керіму твердження, що від мене йде все зло. Ні, я не спокушаю продавців дурити покупців, підсовуючи їм гнилі яблука, дітей — обманювати, підлабузників — підлещуватися, старих дідів — уявляти розпутства, а хлопців — блудити руками. До речі, сам Усевишній не вважає онанізм і розпусні марення тим злом, котре може послужити приводом згадати моє ім'я. Звісно, я докладаю чималих зусиль до скоєння людьми тяжких гріхів, але ж деякі ходжі у своїх писаннях звинувачують мене в тому, що хтось позіхає на повен рот чи чхає, чи, навіть, голосно пукає. Як я розумію, вони й не здогадуються, ким є насправді шайтан.
Ви скажете: менше зваблюй їх, і тоді — здогадаються. Правильно. Однак варто вам нагадати, що маю власну гордість, і через неї ми побили горшки з могутнім Аллахом. Скільки разів праведники в десятках тисяч томів писали, що я можу перевтілитися в кого завгодно, а найчастіше — перестріну вас на дорозі в образі чарівної жінки, яка вміє розбудити чоловічу хіть. Та чи можуть наші ходжі в такому разі пояснити, чому мої браття художники, котрі зібралися тут, зображають мене як якусь хвостату, рогату, згорблену страхітливу потвору з обличчям, укритим здоровенними бородавками?
Ось ми й підійшли до нашої основної теми — малярства. Стамбульські вулиці заполонили прибічники одного ваїза, чиє ім'я я не хочу згадувати, щоб не накликати на вас його гнів. Підбурюване ваїзом юрмисько реве, що виголошувати розспівом азан, збиратися в текке, обніматися там, вершити радіння, дозволяти своїй душі виходити з тіла під звуки музики й пити каву — заборонено заповітами Аллаха. А серед нас є деякі майстри, котрі бояться цього проповідника та його посіпак і стверджують, що європейські стилі живопису — винахід шайтана. Чув це на власні вуха. Сотні літ на мене зводять брудні наклепи, але жоден з них ще не був таким далеким від правди.
Почну-но я про все з самого початку. Про той початок забуває кожен, пов'язуючи його з тим, як я спокусив Єву плодом забороненого дерева. Ні, те, що Аллах визнав мене гордим, також не початок. На початку було ось як: Він показав мені та іншим янголам людину й зажадав, щоб ми їй поклонялись, і якщо інші янголи припадають на колінця перед нею, то я прийняв найправильніше рішення — і людині не поклоняюся.