— Рік тому наш володар велів мені видати одну книгу, як подарунок від нашої посольської делегації. Його Величність зажадав, щоб праця над книгою трималась у великому секреті, — якось зніяковіло почав він, — через цю таємничість наш ефенді, який надзвичайно захоплюється твоїм хистом, не захотів робити тебе причетним до цієї справи й уважав недоречним замовляти книгу своєму майстру через головного історика Локмана. Вони схвально поставилися до вашої роботи над "Сурнаме" про церемонію обрізання султаничів і вирішили, що для вас вистачить і її.
Спершу, зайшовши до кімнати, я з жахом подумав, що якась паскуда оббрехала мене перед падишахом: мовляв, цей малюнок — безбожний, а в тому — Вас висміюють, і тепер мене піддадуть тортурам, наплювавши на мій похилий вік. Натомість головний скарбничий старавсь піддобритися й прихилити до себе, бо падишах замовив книгу комусь іншому, а не мені, його слова були солодшими за мед. Я слухав уже добре мені відому історію про книгу Еніште. І нічого нового не почув. Плітки теж були старі як світ: і про ерзурумійця Нусрета-ходжу, і про ворожнечу в малярському цеху.
Я поставив для годиться одне запитання, на яке й так знав відповідь, — хто займається книгою.
— Вам відомо. Нею займавсь Еніште-ефенді, — промовив головний скарбничий, і, дивлячись мені у вічі, додав: — Він помер не своєю смертю. Його вбили. Ви це знали?
— Ні, не знав — по-простому, наче дитина, сказав я й замовк.
— Падишах страшенно розгніваний, — вів далі головний скарбничий.
Він був ідіотом — отой недолугий на прізвисько Еніште. Обдаровані маляри насміхалися з нього: він був скорше одержимий, аніж розумний, у нього було більше безглуздої напористості, ніж знань. Ще на похороні мене точив хробак сумніву: як його вбили?
Головний скарбничий розповів. Жахливо! Господи мій, захисти мене! Хто?!
— Падишах велів чимшвидше закінчити "Сурнаме" та цю книгу, — говорив головний скарбничий.
— Є ще одне розпорядження Його Величності, — урвав того начальник султанської варти, — розшукати злого ібліса, якщо той душогуб-мерзотник з малярського кола, і піддати його тортурам — у науку всім, аби більше нікому не кортіло перешкоджати виданню падишахових книг та вбивати художників.
Лице начальника варти збуджено запалало, він уже смакував муки злочинця.
Як я зрозумів, падишах доручив їм обом це завдання недавно й одночасно, він змусив двох людей, котрі не приховують своєї ненависті один до одного, займатися спільною справою. Я не просто був у захопленні від повелителя, я відчував, що люблю його. Хлопчик приніс каву, ми сіли.
Мова йшла про вихованця Еніште-ефенді. Він опікувавсь одним сиротою, що тямиться на малярстві та книгах. Звати — Кара. Чи знайомий я з ним? Я змовчав. Нещодавно на запрошення свого дядька він повернувся з Персії, де служив у Серхата-паші, до Стамбула (начальник султанської варти кинув сумнівний погляд). У Стамбулі Кара ввійшов до Еніште в довіру і дізнався про видання книги. Говорить, ніби після наглої смерті Заріфа-ефенді в його дядька закралися підозри щодо тих обдарованих малярів, котрі приходили до нього вночі працювати над книгою. Також він бачив ілюстрації, виконані художниками, і стверджує, що вбивця Еніште викрав зображення падишаха, де було використано найбільше золота. Цей молодик упродовж двох днів приховував убивство Еніште від головного скарбничого. А сам тим часом, поспіхом уклавши сумнівний шлюб з дочкою дядька, встиг поселитися в його домі. Тому й головний скарбничий, і начальник султанської варти підозрюють Кару.
— Якщо ми обшукаємо помешкання малярів і знайдемо зниклу сторінку, то правда буде на боці Кари, — промовив я. — Але вони мені як рідні діти, я знаю кожного з них іще з часів їхнього учнівства. Вони — маляри з золотими руками і не спроможні на вбивство.
— Ми перевернемо догори дном оселі, лігва Зейтіна, Лейлека та Келебека, якщо мають свої крамниці, то заглянемо й туди, — заявив начальник варти, з кпином у голосі згадуючи імена, які я дав своїм учням. — Нагрянемо й до Кари…
А потім з якомога серйознішим виразом обличчя начальник варти додав:
— Труднощів чимало. Проте, дякувати Аллахові, ми домоглися дозволу в кадія-ефенді застосовувати тортури під час допитів. Убито вже другу людину, причетну до малярського цеху; всі художники, від підмайстра до майстра, накликали на себе підозри, отож для тортур існують законні підстави.
Я подумав: 1. Слова про "законні підстави" для тортур означають, що дозволу падишаха на них немає. 2. На думку кадія, підозрюють усіх малярів, а отже й мене, оскільки я не виказую злочинця, що ховається серед нас. 3. Перед тим як катувати малярів мого відділення — Келебека, Зейтіна та Лейлека, які в останні роки зрадили свого наставника та вчителя, — начальник варти вимагає від мене відвертої або мовчазної згоди на це.
— Однак падишах бажає бачити належно закінченим не тільки "Сурнаме", але й ту недоведену до пуття книгу, — запротестував головний скарбничий. — Ми переживаємо, що кат покалічить руки, очі малярів, і вони втратять хист. — Він обернувся до мене: — Адже так?
— Пам'ятаю я такі переживання, — грубо відрізав начальник варти. — Один із ювелірів, що займалися лагодженням коштовностей, скакав на поводі в шайтана. Він, ніби мале дитя, захотів собі філіжанку з рубіновою ручкою, що належала сестрі падишаха Неджміє-султан, і поцупив ту філіжанку. Крадіжка так засмутила сестру Його Величності, бо вона душі не чула в своїй чашечці. То було скоєно в палаці Ускюдара, тому Повелитель доручив розслідування мені. Неджміє-султан тоді капризувала, як і ви, дуже переживала за пальчики та оченята ювелірів і золотарів. А я відразу роздяг тих майстрів догола і кинув до жаб у підмерзлий ставок у саду. Потім час від часу виганяв їх на берег і добряче шмагав, але уважно, не зачіпаючи облич і рук. Злодюга, що злигався з шайтаном, швидко зізнавсь, із нього вистачило тортур. Решта ювелірів були невинні, і, незважаючи на крижану воду, мороз та десятки ударів канчуком, їхні очі та руки залишились цілими й неушкодженими. Згодом падишах навіть зізнався мені, що його сестра задоволена щасливим кінцем, а ювеліри, після того як серед них пропололи бур'ян, почали працювати ще завзятіше.