— Біжіть на кухню, нехай Хайріє вас нагодує.
Я залишилася сама. Пішов сніг. Я помолилася Аллахові, благаючи допомогти мені. Потім розгорнула Куран-и Керім і перечитала слова сури "Алі Імран"[134] про те, що загиблих на праведній стезі Аллах забирає до себе, й мені стало спокійно на душі за чоловіка-небіжчика. Чи показував батько Карі останній досі незавершений малюнок, зображення нашого падишаха? Я чула: ця робота настільки реалістична, що той, хто гляне на малюнок, відразу перелякано відводить зір, бо йому здається, ніби подивився падишахові просто у вічі.
Я покликала Орхана й заціловувала його в голівку та шию мало не годину.
— Зараз непомітно від дідуся передай цього папірця Карі й нічого не бійся. Чуєш?
— У мене зуб хитається.
— Якщо хочеш, то я його вирву, коли повернешся. Ти притулишся до Кари, а він розгубиться й обійме тебе. Тоді ти спритно залишиш йому в руці папірця. Ясно?
— Я боюся.
— Немає чого боятися. Якщо не Кару, то кого б ти хотів мати татом?
— Дядька Хасана!
— Ти що — хочеш дядька Хасана?!
— Не хочу.
— Ну то біжи, золотко моє, мій розумний Орхане, а то я розсерджуся. А як станеш рюмсати, то розсерджуся ще дужче.
Він відчайдушно простяг свою малу ручку. Я всунула йому в кулачок складену в кілька разів цидулку. Мій Аллаху! Не залиш цих сиріт при битій дорозі, допоможи мені. Взявши Орхана за руку, я відвела його до дверей. На порозі він востаннє кинув на мене переляканий погляд.
Я ж повернулась у свій закуток і припала оком до шпарини: Орхан боязкими кроками минув передпокій, наблизився до Кари та дідуся й став мов укопаний. Так стояв, то озираючись назад і шукаючи мене, то придивляючись до шпарини. Потім почав плакати. А тоді з останніх сил кинувся до Кари в обійми. З поведінки Кари видно, що він прагне завоювати право на всиновлення моїх дітей. Коли Орхан ні з того ні з сього розрюмсався в його обіймах, Кара не розгубивсь. Він шукав папірець у руці малого.
Під здивованим поглядом діда Орхан повернувся назад. Я відразу схопила хлоп'я в обійми й розцілувала, відвела на кухню та насипала йому повні жмені його улюблених родзинок. А Хайріє я сказала:
— Бери дітей і рушайте до гавані Кадирґа, купиш там риби батькові на юшку. Ось тобі двадцять акче, а на здачу дорогою назад наберіть жовтого інжиру та сушеного кизилу. Це для Орхана. А для Шевкета візьмете леблебі[135] й суджук[136] із горіхами. Можете гуляти до вечірнього азану, якщо бажаєте, але пильнуй, аби малі не змерзли.
Усі вдяглися й пішли, а я нарешті могла насолоджуватися тишею в домі.
Я піднялась нагору, зі свого тайничка, куди складала наволочки, що пахли парфумами, дістала дзеркало, зроблене свекром і подароване мені моїм чоловіком, повісила його на стіну. Ставши далеко від дзеркала, розглядала себе в повен зріст. Червона безрукавка мені личила, але хотілось, аби під нею була бузкова сорочка, з посагу ще моєї матері. Наверх я вдягну стьобану куртку фісташкового кольору, її розшила квітками ще моя бабуся. Однак цього разу куртка мені не подобалась. Одягаючи бузкову сорочку, я змерзла, вогник свічки легенько здригнувся разом зі мною. Ні. Поверх усього я, звичайно ж, одягну своє червоне ферадже, підбите лисячим хутром. Та в останню мить передумала й тихо, минувши передпокій, дістала зі скрині широке довге вовняне ферадже блакитного кольору, яке теж отримала в спадок від мами. Ось так. Несподівано я почула голоси з-за дверей і сполошилася: Кара йде! Тут-таки швидко зняла старе мамине ферадже й знову хутко одягла своє червоне на хутрі. Воно стискало груди, проте я була задоволена. Гарно обмотавшись хустиною, я як слід затулила обличчя.
Кара-ефенді ще не пішов, це мені вчулося від хвилювання. Що ж — я пішла. У разі, коли батько щось запитає, скажу: зібралася з дітьми по рибу. Нечутно, наче кицька, я спустилася сходами й, немов привид, вислизнула за двері, тихо минула двір і вийшла на вулицю. Там призупинилася й озирнулась — наш дім здавався ніби не своїм.
На вулиці не було ані душі, навіть котів. Падав рідкий сніг. У мене все похололо всередині, коли я зайшла в покинутий садок. Сонячне проміння сюди не проникало. Тут тхнуло прілим листям, сирістю й смертю. Та вже в будинку повішеного єврея мені стало спокійніше. Кажуть, тут ночами збираються джини, розпалюють вогнище й веселяться, водять танці. Мені було лячно чути й власні кроки, і я завмерла, чекаючи на Кару. З садка почувся шелест, але його відразу поглинула тиша. Десь поблизу загавкав пес. Із гавкоту я могла розпізнати чи не кожного пса нашого махаллє. Але цей був мені не відомий.
У тиші, яка панувала навколо, мені здавалося, що в домі є ще хтось. Я стояла й не ворушилася, аби оте чиєсь вухо не вловило моїх кроків. Якісь люди, голосно розмовляючи, прямували вулицею. Я згадала про Хайріє з дітьми, аби лиш вони не померзли. Слухаючи цю тишу, я почала каятися, що прийшла сюди: Кара, мабуть, не прийде, я зробила помилку, треба вертати додому, поки моя гордість не принижена остаточно. Я з жахом уявляла: що, як за мною стежить Хасан? Аж раптом із садка почувся шурхіт. Двері відчинилися.
Я миттю перескочила в інше місце. Чому? Не знаю. Але праворуч від мене падало світло з вікна, отже Кара зможе милуватися мною у цьому промінні, споглядаючи таємницю тіней, як на картинах, про які розповідав батько, — здається, такі думки майнули в моїй голові. Я опустила намітку й слухала, як наближається Кара.
Переступивши поріг, Кара побачив мене, ступив ще трохи й зупинився. Ми дивились одне на одного на відстані п'яти-шести кроків. Він ще вищий і міцніший, аніж мені видавався крізь шпарину. Ми мовчали.
— Підніми намітку, — прошепотів він. — Прошу тебе.
— Я заміжня жінка, чекаю чоловіка.
— Підніми намітку, — знову прошепотів Кара. — Він більше ніколи не повернеться.
— Ти покликав мене сюди, щоб це сказати?
— Ні. Щоб побачити тебе. Я жив думками про тебе дванадцять років. Підніми намітку, моя рідна. Я ще раз гляну на тебе.
Я відкрила лице. Не проронивши ні звука, він довго-довго розглядав мене, дивився в очі.
— Заміжжя, діти зробили тебе ще вродливішою. Ти зовсім не така, якою я тебе бачив у своїх споминах.