– Це добре, – вгамував мій запал Фредріксон. – Але спершу нову "Мурську Сиринаду" треба освятити і випробувати в польоті. Не годиться псувати Королеві свято!
Експериментальний політ відбувся ще того самого пообіддя. Летючий корабель стояв на узвишші перед троном Володаря, накритий червоною тканиною.
– Чорна тканина додала би урочистості, – зауважив мій Привид і так швидко заорудував в'язальними дротиками, що лиш задзвеніло. – Або, скажімо, сіра, немов опівнічна імла. Колір жаху, як ви знаєте…
– Але ж то базіка! – буркнула Мюмля, яка прийшла подивитися на випробування з усім своїм виводком дітей. – Привіт, люба доню! Бачила наймолодшеньких?
– Мамусю кохана, ти з новими дітками? – сплеснула руками Доня Мюмлі. – Розкажи їм, що їхня старша сестра – принцеса королівської колонії – подасться у навколомісячну подорож на летючому кораблі!
Молодші братчики та сестрички нашої принцеси вклонилися, не зводячи з неї захоплених поглядів.
Фредріксон раз по раз залазив під червоне покривало, щоб уже вкотре пересвідчитись, чи все гаразд.
– Щось застрягло у вихлопній трубі, – пробубнів він. – Гей, Потішнику! Вилізь на палубу й увімкни велику щітку!
За якийсь час щітка запрацювала, з труби струменем вдарила каша і заліпила Фредріксонові око.
– Щось тут не те, – стурбувався він. – Вівсянка!
Діти Мюмлі заверещали від утіхи.
– Перепрошую, – ледь не розплакався Верть. – Залишки сніданку я висипав до чайника, а не у вихлопну трубу!
– Що там сталося? – запитав Володар. – Можемо виголосити Нашу урочисту промову, чи ви ще не готові?
– То все через мою крихітку-донечку Мю! – захоплено пояснювала Мюмля. – Яка виняткова дитина! Запхати кашу до труби! Уявіть-но собі тільки!
– Я б так не тішився на вашому місці, шановна пані, – мовив Фредріксон досить стримано.
– Починаємо чи ні? – Король уже втрачав терпець.
– Починайте, Ваша Королівська Величносте! – дозволив я.
Після короткого сигналу ревуна з'явився Добровільний оркестр гемулів, Володар під оплески та вигуки зійшов на трон. Коли юрба стихла, він промовив:
– Нетямущий, підстаркуватий народе! Ми, користуючись нинішньою нагодою, хочемо мовити вам кілька глибокодумних слів. Зверніть свої погляди на Фредріксона, Королівського Придворного Винахідника Несподіванок! Сьогодні ми побачимо найвизначнішу з Несподіванок і з її допомогою підкоримо землю, воду і повітря! Добре замисліться над цим витвором зухвалої думки! Вам не судилося такого досягти, бо лише й умієте порпатися у своїх норах, гризти, метушитися без пуття та базікати дурниці. Ми все ще не втратили надії дочекатися великих звершень від вас, Наші невдатні, безголові любі піддані! Намагайтеся принести честь та славу Нашим пагорбам або ж принаймні гідно привітайте героя нинішнього свята!
І юрба заревіла "слава!", аж земля задрижала.
Оркестр гемулів заграв Королівський Святковий вальс, під дощем троянд та японських перлів Фредрік– сон виступив наперед і смикнув за мотузку покривала. То було неповторне видовище!
Тканина зісковзнула з "Мурської Сиринади".
Та це був не наш рідний старий річковий корабель, а якась оббита металом, чужа дивовижна машина! Настрій у мене потьмарився. Проте вже наступної миті я побачив таке, що примирило мене із новочасними змінами у кораблі – на його борту і далі красувалася виведена ультрамариновою фарбою назва "Мурська Сиринада"!
Тепер Добровільний Оркестр гемулів утяв Гімн Володаря, отой, та ви знаєте… з приспівом "Від здивування щелепи обвисли, ха-ха!", який зворушив Мюмлю до сліз.
Фредріксон натягнув кашкета на вуха і піднявся на борт у супроводі мешканців Королівської Самостійної Колонії (все ще під дощем троянд та японських перлів). Ніхто не встиг й оком змигнути, як дітлашня Мюмлі обліпила все судно.
– Перепрошую! – несподівано верескнув Верть і щодуху кинувся до трапу. – Ні, це не для мене! У повітря? Мене знову знудить! – він блискавично пірнув у юрбу і зник з очей.
Тієї ж миті машина затремтіла і загуркотіла, двері щільно позамикалися, "Мурська Сиринада" нерішуче гойднулася на узвишші і враз так різко стрибнула вперед, що я гримнув додолу. Коли ж нарешті відважився визирнути у вікно, ми летіли понад верхівками дерев Парку Несподіванок.
– Летить! Летить! – горланив Потішник.
Мені бракує слів, щоб описати те неперевершене відчуття, коли витаєш над землею. Хоч я цілком задоволений, так би мовити, присудом своєї долі, мушу все ж визнати, що польоти – не моя стихія. Але тоді я несподівано відчув себе легким та елегантним, немов ластівка, швидким та непереможним, наче блискавка, і ніякі прикрощі світового масштабу не могли потьмарити мого щастя. З неймовірним задоволенням споглядав я юрбу внизу, яка знетямлено, зі страхом та здивуванням дивилася на мене. То була незабутня мить, надто коротка, на жаль!
"Мурська Сиринада" зробила м'який віраж і, начіпляючи на носа білі вуса морського шумовиння, сіла на воду біля берега Володаря.
– Фредріксоне! – скрикнув я. – Полетімо звідси!
Фредріксон глянув на мене відсутнім поглядом, його очі наповнювала бездонна блакить, і весь він променився загадковим тріумфом, який, здавалося, жодним чином нас не стосувався. "Мурська Сиринада" тим часом поринала у море. Навколо замерехтіло зеленкувате прозоре світло, повз ілюмінатори догори попливли зграйки повітряних бульбашок.
– Ми тонемо, – повідомила Маленька Мю.
Я притиснувся носом до шибки ілюмінатора і вдивлявся у морський світ. Вздовж борту нашого судна загорілися гірлянди лампочок, розсіваючи у глибинних сутінках тремке світло.
Я здригнувся. Навколо нас панувало царство зеленавої пітьми, ми опинилися в обіймах вічної ночі та безмежної пустки. Фредріксон вимкнув двигун, тож ми у цілковитій тиші поринали чимраз глибше. Усім немов позачіплювало, ми, щиро кажучи, трохи злякалися.
Зате Фредріксонові вуха настовбурчилися від утіхи, тепер він нап'яв на голову капітанського кашкета, оздобленого двома маленькими срібними плавниками.
У мертвотній тиші я нараз вловив якесь шепотіння, яке ставало щораз голосніше. Здавалося, немов тисячі наляканих голосів шепотіли одні й ті ж слова: "Морський пес, морський пес, морський пес…"