Привид з'явився точно опівночі, ознаменувавши свою появу трикратним виттям.
– Я прибув! – мовив він голосом, якого я не зумів би повторити. – Тремтіть, смертні, час помсти покинутих кісток не за горами!
– Здоров! – привітався Потішник. – Що це ти без кінця торочиш про якісь старі кості? Чиї вони? Чому сам їх не прибереш?
Я копнув Потішника по нозі і заговорив шанобливо:
– Вітаємо тебе, примаро ущелин! Як справи? Жах шкіриться блідо-жовтим оскалом над пропащими берегами!
– Не повторюй моїх слів! – розлютився привид. – Тільки я можу так говорити!
– Послухай! – втрутився Фредріксон. – Дай нам спокійно поспати! Полякай когось іншого, га?
– Усі вже до мене звикли, – понуро буркнув привид. – Навіть дронт Едвард перестав мене боятися!
– Я боюся! – скрикнув Верть. – Я усе ще тебе боюся!
– Це дуже мило з твого боку, – мовив привид і квапно додав: – Самотній караван скелетів завиває під крижано-зеленим місячним сяйвом!
– Любий привиде! – звернувся приязним тоном Фредріксон. – Ти якийсь неврівноважений. Укладімо угоду: ти обіцяєш лякати когось іншого, а я обіцяю навчити тебе нових страшилок. Домовилися?
– О, Фредріксон – мастак на усілякі страшилки! – вигукнула Доня Мюмлі. – Ти собі й уявити не можеш, що він виробляє з фосфором та листами бляхи! Зможеш до смерті налякати дронта Едварда!
– І Володаря теж! – додав я.
Привид поглянув на Фредріксона з недовірою.
– Хочеш мати власного ревуна? – запропонував Фредріксон. – Знаєш фокус з ниткою та живицею?
– Ні! Як це? – зацікавився привид.
– Береш грубу нитку до шиття, – взявся пояснювати Фредріксон. – Двадцятки достатньо. Чіпляєш її до чийогось вікна, а сам стоїш надворі і треш по нитці шматком живиці. Таке виття, аж вуха закладає!
– Як на моє демонічне око, ти мені подобаєшся! – скрикнув привид і згорнувся калачиком біля Фредріксонових ніг. – А зміг би роздобути для мене скелет? Листки бляхи, кажеш, знайдуться… Як це робиться?
Фредріксон до самого світанку розтлумачував привидові фокуси та способи, як лякати людей, малюючи для більшої наочності розмаїті конструкції на піску. Він страшенно захопився цим дітвацтвом!
Уранці Фредріксон повернувся до Парку Несподіванок, а мій привид став мешканцем Королівської Самостійної Колонії й одержав почесний титул – Страшило з Острова Жахів.
– Послухай, – сказав я йому. – Чи не хотів би ти мешкати удвох зі мною? Мені трохи самотньо… Звичайно, я жодним чином не стверджую, ніби боюся, але часом уночі мені буває якось незатишно…
– Присягаюсь усіма псами пекла! – почав було привид, збліднувши від образи, але потім заспокоївся і мовив: – Гаразд, дуже мило з твого боку запросити мене пожити у твоїй домівці…
Я вимостив привидові ліжечко у пачці з-під цукру, пофарбував її у чорний колір і намалював череп та перехрещені кості, щоби привидові було приємніше у ній спати. На горнятку написав: "ОТРУТА" (на превелику втіху Вертя).
– Дуже затишне кубельце! – зрадів привид. – Ти не гніватимешся, якщо я трохи погримаю опівночі? Нелегко відмовитися від давньої звички…
– Гримай собі на здоров'я, – погодився я, – але п'ять хвилин, не довше. І обережніше з трамвайчиком із морської шумки – то дуже вартісна річ…
– Що ж, хай буде по-твоєму – п'ять хвилин… Однак нічого не зможу обіцяти, як настане купальська ніч!
Розділ сьомий,
у якому я описую урочисте освячення оновленої "Мурської Сиринади", а також щедре на пригоди експериментальне занурення у морські глибини.
Надійшла Купальська ніч і… минула (саме тієї ночі народилася найменша доня Мюмлі, яку назвали Мю, що означає "найменша у світі"). Розцвіли квіти і стали яблучками чи іншими смачними фруктами, які ми не забарилися з'їсти, а я тим часом погруз у загрозливій буденності. Справа зайшла так далеко, що я посадив на капітанському містку навігаційної рубки чорнобривці і залюбки грав у ґудзики з Вертем та Володарем.
Нічого не відбувалося. Страшило сидів собі біля кахельної печі і виплітав на дротах шалики та шкарпетки – дуже заспокійливе заняття для привидів з розхитаними нервами. На початках йому дійсно щастило лякати підданих, і він від того страшенно тішився, однак бажання лякати одразу перейшло, коли привид помітив, що підданим дуже подобається лякатися.
Доня Мюмлі вигадувала все неймовірніші історії, а я щоразу вівся на її брехні. Одного разу вона розпустила чутку, ніби дронт Едвард затоптав Володаря! На жаль, я завжди вірю словам інших і дуже ображаюся, коли мене обдурюють та ще й насміхаються. Якщо вже я щось перебільшую, то завжди й сам у це вірю!
Інколи на відмілину біля нашого берега приходив дронт Едвард і, за старою звичкою, лаяв нас на чому світ стоїть. Потішник також за словом до кишені не ліз. Але загалом я жодного разу не бачив, щоб він займався чимось корисним, – лише їв, спав, засмагав на сонці, хихотів з Мюмлею та лазив по деревах. Раніше він полюбляв дряпатися ще й по кам'яних мурах, але йому скоро набридло, бо це не заборонялося. І постійно запевняв, що почуває себе пречудово.
Інколи я бачив, як повз острів пропливають гатіфнати, і тоді смуток на увесь день осідав у моїй душі.
Десь у той час мене почала брати нетерплячка, яка згодом переросла у нестримне бажання покинути це розважне, одноманітне й забезпечене життя, іншими словами, мені страшенно закортіло накивати п'ятами з цього острова.
Та ось нарешті щось таки трапилося.
Одного чудового дня у дверях навігаційної рубки з'явився власного персоною Фредріксон у капітанському кашкеті на голові. Однак цього разу його кашкет прикрашала пара маленьких позолочених крил!
Я стрімголов злетів униз сходами, радісно репетуючи:
– Фредріксоне! Вітаю! Ти таки змусив її літати!
Фредріксон зателіпав вухами і закивав головою.
– Комусь про це вже розповів? – моє серце ледь не вискакувало з грудей.
Мій друг заперечно похитав головою. Вмить у мені ожив шукач пригод! Душа затріпотіла від щастя, ніби й зросту мені додалося, я відчув себе красенем! Фредріксон прийшов до мене першого, щоб повідомити про свій завершений винахід! Не до Володаря, а до мене!
– Скоріше! Скоріше! – метушився я. – Пакуймося!
Не треба мені чорнобривців, і будинку теж не треба! О, Фредріксоне, я аж тремчу від передчуттів! У мене стільки ідей!