— Гарнесенька юна мара!
Потім зайшов поважний поліційний чин із зірочками на плечах, що свідчили про його високе-превисоке звання, і, побачивши мене, гмикнув:
— Гм-м.
Чаювальники відразу взялися за роботу.
— Я не скажу жодного слова,— попередив я їх,— доки сюди не прийде мій адвокат. Я знаю закони, ублюдкі!
Ясна річ, вони знову вибухнули громкім смєхом, а той зірчастий начальник
проказав:
— Гаразд, хлопці, передусім покажімо йому, що ми також знайомі із законами. Але хай собі затямить: знати закони — це ще не все.
Він промовив це поважно, аж ніяк не веселим голосом, а тоді кивнув із дружньою усмішкою здоровенному гладкому виродку. Той скинув мундир, засвітивши своїм старим гладким черевом, тоді неквапно ступив до мене і втомлено скривив пасть у хижому вискалі. На мене війнуло смердючим чаєм із молоком.
Чолов'яга був погано виголений, як на фараона, на сорочці під пахвами виднілися розводи від поту, а з вух, щойно шн став поруч, завоняло сіркою. Стиснувши свій смердючий червоний кулак, вії^ підступно штурхнув мене в живіт, а решта
фараонів зайшлися смєхом і Затрясли голіверами. Тільки начальник ледь осміхнувся. Мені аж дух забило. Я сперся на стіну, витираючи одєждой вапно, судомно хапаючи ротом повітря й відчуваючи бажання виблювати глевкий пиріг, що його з'їв перед прогулянкою. Але дозволити собі таку вещь, як заблювати підлогу, я не міг, тому лише прокбвтнув гіркий клубок. Тут я побачив, що гладкий гевал повертається із задоволеним смєхом до своїх, отож підняв праву ногу і, перш ніж фараони встигли попередити свого здоровила, щосили копнув його ззаду в гомілку. Він підскочив і вереснув як недорізаний.
Після цього, братва, вони заходилися перекидати мене один одному, наче якогось м'якого, заюшеного кров'ю м'ячика. Мене дубасили кулаками по насті, били в пах, у живіт, тусали ногами. Кінець кінцем я таки виблював на підлогу і обернувся на геть безумного чєловєка, навіть забелькотів:
— Вибачте, братики, я вчинив неправильно. Вибачте, прошу вас. Вони, однак, підсунули мені клапоть старої газети й примусили його проковтнути, а тоді нагодували ще й тирсою. Потім сказали, як давні добрі кенти, щоб я сів — мовляв, поговорім. Тієї хвилини з'явився П. Р. Делтойд — його установа була в тому самому будинку. Вигляд він мав стомлений і грязний.
— Отже, це сталося, Алексе, так? Як я й передбачав, хлопчику. Боже мій, боже мій... Атож... — Він повернувся до фараонів. — Добрий вечір, інспекторе. Добрий вечір, сержанте. Всім добрий вечір. Що ж, моя кар'єра скінчилася. Атож... Боже мій, боже мій... Цей хлопець геть пошарпаний, атож. Ви тільки погляньте на нього!
— Насильство викликає насильство,— урочисто проголосив поліційний начальник. —Він чинив опір охоронцям закону.
— Кінець кар'єри, атож,— повторив П. Р. Делтойд. Він подивився на мене холодними глазамі, ніби я був уже не заюшений кров'ю, змордований чєловєк, а обернувся на неживу річ. — Сподіваюся, мене завтра викличуть до суду.
— Це вина не моя, сер,— проказав я плачливо. — Замовте за мене слово, сер, я зовсім не такий поганий. Це хлопці так зрадливо мене підставили...
— Виспівує, як коноплянка,— гмикнув начрож. — Усе скаржиться та лається.
— Я поговорю про тебе,— холодно пообіцяв П. Р. Делтойд. — Завтра прийду, не переживай.
— Якщо бажаєте порахувати йому зуби,— запропонував поліційний начальник,— то не соромтеся, ми його потримаємо. Це ж треба — завдати вам стільки клопоту.
Ніколи не думав, що такий чоловік, як П. Р. Делтойд, поставлений перевиховувати нас, розбишак, на славних мальчіков, здатний на це, особливо в кодлі отих рож. Він підступив до мене ближче і плюнув. Харкнув. Повним ротом мені в ліцо. А тоді ребром долоні втер свої мокрі губи. Я заходився витирати захаркане ліцо скривавленою сякачкою, примовляючи:
— Спасибі, сер! Велике спасибі, сер! Це так благородно з вашого боку, щиро дякую.
П. Р. Делтойд забрався геть, не сказавши більше жодного слова. Фараони тим часом вирішили скласти протокол і записати мої свідчення.
А я собі подумав: "Чорт би забрав вас усіх, виродки. Якщо це ви виступаєте на боці добра, блін, то я щасливий бути на іншому боці".
— Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі,— промовив я. — Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.
Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі — візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:
— Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі,— повернувся він у мій бік,— зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану,-кволо наказав він двом справжнім рожам,— відведіть його.
Копаючи носаками, штурхаючи кулаками й грубо шарпаючи, вони потягли мене до камер і вкинули в одну з них, де сиділо вже з десяток інших узніков, здебільшого п'яних. Серед них були справді ужасниє тварі — один виявився з відкушеним носом і роззявленою пастью, що нагадувала чорну дірку, другий лежав просто на підлозі, хропів і пускав із пасті бульбашки, третій, схоже, бурив під себе в штани. Далі сиділо двоє гомосеків, які відразу накинули на мене оком. Один із них стрибнув мені на спину, тож довелося з ним люто мєтєліться; від нього так воняло спиртним і дешевими парфумами, що мене знову занудило, але шлунок мій, братики, був уже порожній. Тут другий пєдік і собі заходився мене лапати, а тоді вони почали з гарчанням битися за моє тело між собою. Тарарам здійнявся страшний. Кінець кінцем вбігло двоє фараонів і кинулися кийками розбороняти тих двох. Після цього гомики сиділи тихенько, втупившись перед себе; в одного з них з ліца сочилася — кап-кап-кап! — кров. У тій камері були нари, одначе усіі вони виявилися зайняті. Я видерся на один з ярусів — у кожному було по чотири ряди нар; там спав якийсь старий п'яничка — мабуть, його поклали туди фараони. Так чи так, а я скинув його додолу. Він був неважкий і гепнувся просто на опасистого чєловєка на підлозі. Обидва відразу прийшли до тями, зарепетували й почали битися навкулачки. А я, братва, ліг на вонючіє нари й стомлено, геть знесилено провалився в тривожний сон. Це був навіть не сон, а наче перехід до кращого світу. І в тому світі, братики, я ніби опинився на великій, порослій квітами луці, що її обступали дерева; неподалік сидів цап із людським обличчям і вигравав на якійсь дудці. Раптом на обрії зійшов, мов сонце, сам Аюдвіг ван — грізне ліцо, скуйовджений вітрим чуб, на шиї хустина,— і я почув Дев'яту, її фінал, однак зі словами, що оули наче навмисно покручені: