III
Другу медаль Михайло одержав у тому ж таки сорок третьому році. В кінці червня, за німця.
Німець їм цього разу попався якийсь мов намаханий: од-бивався навіть тоді, коли його і з мотоцикла зсадили, й зняли автомат. Дряпавсь, кусавсь, видираючись, і вони з ним попоморочилися, поки завели назад руки й міцно зв’язали. Але навіть тоді він приловчився головою розквасити носа Валієву. Кров так і бризнула на тонкі, як дві п’явочки вусики, ніс одразу ж посинів, набух картоплиною.
— Зарежу! — закричав страшно Валієв, вихопивши фінку.
Але німець і не подумав лякатись: навіть не зблимнув, коли Валієв кинувсь на нього. Здоровенний бицюра з залізним хрестом, з якимись значками й медалями, ще й з кольоровою стрічкою, вшитою в лацкан мундира,— ознакою належності до націонал-соціалістської партії. Німець був, мабуть, неабиякою цяцею, вони дві доби пролежали в засідці, визираючи саме такого, і старшина, який очолював групу, не міг допустити, щоб німця і справді зарізали.
— Одставить! — гримнув він на Валієва, ще й відштовхнув про всяк випадок своєю широкою, як лопата, рукою.— Негайно збиратись! — Старшина квапився швидше одійти од дороги, де частенько-таки з’являлися німці.— Мотоцикл у ліс, швидко! — Мотоцикл, перевернутий, ще лежав на дорозі.
І тут, як наврочена, з’явилась вантажна машина. Вискочила з-за вигину, повна солдатів, покотила в їхній бік.
— Назад! — закричав старшина до розвідників, які вибігли на дорогу. Але вже було пізно: машина загальмувала, огорнувшись курявою, і з тієї куряви, стріляючи, сипонули солдати.
Їм, можливо, і вдалося б відірватись од ворога, коли б не німець: опирався чимдуж, щосили волав:
— Камраден!.. Камраден!..
Зупинились, коли зрозуміли, що не втечуть.
— Валієв...— Старшина пробігся очима по розвідниках, що запалено дихали (німець теж замовк, тільки хрипів), зупинився поглядом на Михайлові.— І ти... Ведіть німця далі. Умріть, а щоб довели живого!
І коли вони відійшли, гукнув їм услід:
— Валієв, головою відповідаєш за нього!
Й останнє, що побачив Михайло, оглянувшись,— це старшину і двох розвідників, що залягли за товстими, в два обхвати, дубами.
Вони одразу ж і скотились до яру, рятуючись од куль, що затьохкали поміж деревами. Стрілянина стала зовсім уже шаленою, німці, як завжди, не жаліли набоїв, наші відповідали скупими чергами. Полонений весь час повертав у той бік голову, все ще, мабуть, сподіваючись, що його визволять, і Валієв, зло скалячи зуби, молотив кулаком у напружену спину:
— Іди, чушка! Іди!
Ніс його геть зовсім розбух, розкосі очі горіли жаринами.
Спускалися все нижче й нижче, яр ставав усе глибшим, суха глина пересипалася під ногами, з крутих стін густо звисало коріння. Перекриваючи рясну стрілянину, кілька разів рвонули гранати, басовито задудонів кулемет. Стрілянина стала зміщуватись праворуч, старшина, мабуть, відводив німців набік, збиваючи зі сліду... Ось уже два наших автомати огризаються коротко... 0>сь лишився один... Все далі й далі праворуч... Ось і він, немов захлинувшись, замовк... Вибух гранати... Нервова черга німецького "шмайсера"... І тиша. Така болісна тиша, що хотілося закричати у вдчаї.
— Все! — в розпачі вигукнув Валієв. Очі його горіли чорно і моторошно. Зірвав пілотку, пожбурив під ноги.
І тоді заговорив полонений.
— Рус капут! — сказав, шкірячи зуби.— Аллес капут!
Валієв, наче проснувшись, звів на нього важкі од ненависті очі.
— Капут, говориш? — запитав з лютим придихом.— Лягай, чушка, в грязь! — Підскочив до німця, збив його з ніг — обличчям у глину.
Німець щосили пручався, вивільняючи голову, Михайло, боячись, що він от-от задихнеться, обхопив Валієва, потягнув од полоненого. Валієв виривавсь, щось вигукуючи, в грудях його клекотіло, потім враз обм’як, попросив майже спокійно:
— Пусти.
І коли Михайло його одпустив, підійшов до німця, копнув ногою:
— Вставай, паршивий собака!
Німець звівся, виплюнув глину. В його світлих очах не було й краплини страху. Подививсь на Валієва так, мов запам’ятовував.
— Ком! — скомандував Валієв і, розвернувши, штовхнув німця автоматом у спину.
Йшли майже годину: німець, Валієв, Михайло. Михайло весь час прислухався, чи не чутно погоні, йому здавалось, що ось завернуть за той вигин... чи за той — і на них зверху посиплються німці, він до болю в руках стискав автомат, готовий щомиті натиснути на гашетку, але минули і один вигин, і другий, третій минули, а вгорі стояли тільки дерева й кущі, і ніхто за ними не гнався. І Михайло нарешті повірив, що вони відірвались од ворога і погоні не буде.
А яр тягнувсь безконечно, звертаючи то вправо, то вліво, яр щораз крутіше западав донизу, і дедалі вищі, дедалі густіші ставали дерева, майже змикаючись кронами, заступаючи сонце, що було вже в зеніті. Воно сягало навіть сюди, на дно яру: було душно, і все дужче хотілося пити.
Валієв зупинився нарешті, прислухався. Ніде ані звуку, чутно було тільки їхнє запалене дихання, та ще німець мотав головою, як кінь, відганяючи мух, що лізли в очі.
— Тихо,— сказав Валієв і відчепив од пояса баклажку з водою.— Хочеш води?
Михайло тільки кивнув. В роті зовсім пересохло, важко було навіть здобутись на слово.
Та не встиг Валієв одкрутить ковпачок, як німець, який до цього і не дивився на них, підступив до Валієва.
— Вассер! — сказав він вимогливо.
— Пий! — простягнув мимо німця баклажку Валієв.
Михайло взяв баклажку, і тоді німець, наче заведений,
повернувся до нього.
— Вассер! — закричав ще вимогливіше. Очі дивилися злостиво, а на шиї вгору-вниз ходив гострий кадик.
Михайло хотів напоїти спершу німця, але Валієв перехопив баклажку:
— Пити після фашистський свиня, да?! — закричав до Михайла. — Нєма вода! — Сердито загвинтив ковпачок, засунув баклажку в чохол.— Сиди тут! — наказав, на Михайла не дивлячись. І перш ніж Михайло встиг зрозуміти, куди він зібрався, подерся яром назад.
— Вассер! — сказав іще раз німець: ніяк, мабуть, не міг усвідомити, що йому насмілились не дати води.
— Побудеш без вассера,— буркнув Михайло. Йому самому ще дужче хотілося пити, він уже жалкував, що не напився.— Сідай, поки що далі не підемо.
— Вас? Вас?