"Вірю".
"Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю".
Загуготіли громи.
"Пригадав собі грім, що не прогримів",— зауважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
"Восени— громи",—зауважила Мотря.
"Буває, що і серед зими гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне..."
Жалівся. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
"Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є".
"Для тої другої годиться нам позабути про все".
"Робити кривду собі й найближчим нашому серцю".
"Хоч би й так".
"Так ви жалю не маєте до мене?"
"Ніякогіського,.."
"Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре",— і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними — нараз затремтіли, вихопилися з його долоні, і — Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не змогла.
Капали крізь тонкі, білі пальці.
"Мотре, сонце моє!"
"Пане мій...!"
Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги.
Ні, так не можна, так не годиться... "Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа".
Всміхалася. "Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе".
Похитав значучо толовою: "Коли б осталося".
"Щоб там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить".
Хустинкою очі обтерла.
"Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успіх вашого діла!"
Вихилила чарку до дна.
"Завтра теж день. Ціла низка днів, дощових і погідних, турботних і веселих,— так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в ділі, хоч умремо в житті... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете діла?. Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі — нічого не було. Є тільки діло".
Сумно дивився на неї.
"Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке воно і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю".
"Мотре!"
"Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лише синій-синій блакит. Пийте!"
Гетьман випив одним духом і поставив чарку на стіл. "Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них".
"Воєнна рада?"
"Щось таке, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір".
"Спасибі за все гарне й добре".
"Ми ще не прощаємося, правда?"
"Не знаю, може. На раду не піду".
"Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть".
"Для мене вже вирішене все":
"Як?"
"Ви перейдете за Десну. Я остануся тут".
"В Батурині?"
"З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!"
"Не відходіть, Мотре!"
"Ні... До побачення!"
ПРОЩАННЯ
Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.
В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.
До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків — лубенського, миргородського і прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.
"Але ж бо ллє!" — каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном. "Еs gіеbt іn Stromen,—відповідає добродушний німець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.— Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!"
"Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!" У дверях до бенкетної зали Кенігзен пускає Чечеля наперед.
"Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка",— відповідає Чечель, усуваючись набік.
В залі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нїчного зібрання, що лиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.
"Не жаліти свічок,— приказує Войнаровський.— Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить".
"Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину",— додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.
Зала оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.
"Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника",— гукає сотник Покотило.
"Цитьте! Прислуга",— заспокоює його товариш з Максимового полку.
"Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!"
"Треба раз показати зуби! Хай знають наших".
"Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що"
"Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак,— спльовує крізь зуби.— Тю!"
"Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило".
"Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче".
"Відомо... Хоче..."
Збиралися в гурток і говорили тихіше. "Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити".
"А гетьман?"
"Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську".
"Авжеж..."
"Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'... І — запала клямка".