Мазепа

Сторінка 87 з 166

Лепкий Богдан

"Вірю".

"Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю".

Загуготіли громи.

"Пригадав собі грім, що не прогримів",— зауважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.

"Восени— громи",—зауважила Мотря.

"Буває, що і серед зими гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне..."

Жалівся. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.

"Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є".

"Для тої другої годиться нам позабути про все".

"Робити кривду собі й найближчим нашому серцю".

"Хоч би й так".

"Так ви жалю не маєте до мене?"

"Ніякогіського,.."

"Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре",— і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними — нараз затремтіли, вихопилися з його долоні, і — Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не змогла.

Капали крізь тонкі, білі пальці.

"Мотре, сонце моє!"

"Пане мій...!"

Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги.

Ні, так не можна, так не годиться... "Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа".

Всміхалася. "Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе".

Похитав значучо толовою: "Коли б осталося".

"Щоб там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє діло зробить".

Хустинкою очі обтерла.

"Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успіх вашого діла!"

Вихилила чарку до дна.

"Завтра теж день. Ціла низка днів, дощових і погідних, турботних і веселих,— так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в ділі, хоч умремо в житті... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете діла?. Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі — нічого не було. Є тільки діло".

Сумно дивився на неї.

"Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного. З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке воно і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю".

"Мотре!"

"Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лише синій-синій блакит. Пийте!"

Гетьман випив одним духом і поставив чарку на стіл. "Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них".

"Воєнна рада?"

"Щось таке, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір".

"Спасибі за все гарне й добре".

"Ми ще не прощаємося, правда?"

"Не знаю, може. На раду не піду".

"Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть".

"Для мене вже вирішене все":

"Як?"

"Ви перейдете за Десну. Я остануся тут".

"В Батурині?"

"З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!"

"Не відходіть, Мотре!"

"Ні... До побачення!"

ПРОЩАННЯ

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.

В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.

До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків — лубенського, миргородського і прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.

"Але ж бо ллє!" — каже Чечель, вітаючись з Кенігзеном. "Еs gіеbt іn Stromen,—відповідає добродушний німець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.— Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!"

"Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!" У дверях до бенкетної зали Кенігзен пускає Чечеля наперед.

"Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка",— відповідає Чечель, усуваючись набік.

В залі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нїчного зібрання, що лиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.

"Не жаліти свічок,— приказує Войнаровський.— Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить".

"Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину",— додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.

Зала оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.

"Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника",— гукає сотник Покотило.

"Цитьте! Прислуга",— заспокоює його товариш з Максимового полку.

"Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!"

"Треба раз показати зуби! Хай знають наших".

"Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що"

"Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак,— спльовує крізь зуби.— Тю!"

"Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило".

"Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче".

"Відомо... Хоче..."

Збиралися в гурток і говорили тихіше. "Цар обіцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерією зробити".

"А гетьман?"

"Не хоче. Кавалерія — то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж .вести цілу кавалерію царську".

"Авжеж..."

"Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! ,а тусь мені!'... І — запала клямка".