І Войнаровський дійсно не пропав.
* * *
Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по вуха заболочених їздців, що гнали в напрямі його квартири. Гадав — знов гонці від царя. Але, впізнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний вибіг до воріт.
Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до грудей, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю: "Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернувся Бистрицький з вісткою, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді, чому я не спішився до нього, і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут".
"Я впору втік. Князь Меншиков у неділю коло полудня прибуде до Борзни".
"Меншиков? До Борзни?" —І гетьман аж за голову взявся.
"Казав, що хоче відвідати недужого Івана Степановича".
"Тепер, коли шведи над Десною, відвідувати? Не бажаю я собі такого гостя".
Гетьман ніяк не міг скрити свого збентеження. То клався на ліжко, бо відзивалися болі, то ходив по світлиці, блідий, виснажений, з почервонілими від недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сів на стілець, так і прикипів. Ноги йому пашіли, боліла кожна кістка, почував в цілім тілі втому.
"Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'їж щось теплого і кладися спати, бо під вечір чекає нас дальша дорога".
Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав і пустився йти: "Орлика мені поклич. Хай негайно йде!"
Орлик прийшов.
"Пилипе! В неділю коло полудня буде тут князь Меншиков. Приїде відвідати мене. Ясна річ, не сам. Непотрібно тобі казати, як може скінчитися така гостина".
"Не пустить вашої милості від себе".
"По те він, мабуть, і їде. Розуміється, що дожидати світлійшого в Борзні не буду. Нині-таки рушаємо в Батурин. Приготуй усе, як слід. Люди, канцелярія, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в неділю вранці вирушимо далі, щоб не зустрітись з Меншиковим по дорозі. Спішись!"
Ніби буря зірвалася над Борзною. Гетьманський двір лаштував скрині, ящики, шкуратяні мішки, навантажені походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бігав, накази давав, сердився, коли їх не сповнено зразу або не так, як він хотів.
Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. Їм не вільно було відходити від своїх коней, возів, пушок і заборонено було віддалюватися від квартир. Заграла сурма, роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і по що. Ішли.
Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом, щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися про правду, але не говорили нікому, боячись суворої кари.
* * *
Відправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала міст і покотилася болотистою дорогою на північний схід.
За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші — на конях, старші — в каретах.
Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана з очей.
Небо затягалося хмарами — надовго.
ОСТАННЯ НІЧ
Темніло, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, непевно і тривожно блимали світла у вікнах, бовваніло фантастичне туловище замку.
Подробиці його чудової архітектури затиралися — знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками спертими на меч, з головою схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри.
Нараз — відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони.
Гетьман наказав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців.
Гінці поскакали, але все-таки біля в'їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана.
На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана.
"Гетьман приїхав!" — залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це.
Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув жодного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотив на Гончарівку.
Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, не зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.
Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душі будився протест. "Не піддаватися жалеві. Витримати. Не пора на смуток".
При під'їзді, на першому сході, стояли Чуйкевич і Мотря. Він — з ключами на підносі, вона — з хлібом-сіллю.
Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля воріт двора в Ковалівці.
Два образи зустрілись на хвилину і ніби під землю сховалися. "Не пора на смуток".
Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.
"Ви, як бачу, вечерю наготовили,— сказав, переходячи попри столову,— спасибі вам.— На хвилину спинився. Щось думав.— Знаєте,— почав, усміхаючися — дав би я, не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ".