Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути.
Відчинивши, вертає на своє місце, при окремім столику збоку. Там їх двоє сидить і піддячий. Перед ними — гербові бумаги і цілий жмут свіжозаструганих пер.
Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає.
Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13-й пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов.
"Контроверсія",— каже Головкін.
"Контроверсія",— притакує Шафіров.
"І до того тринадцятий пункт".
"Дійсно тринадцятий пункт",— притакує віце-канцлер.
"Покликать Кочубея!"
По залах опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три!
За хвилину широко відчиняються двері.
З боків — два драгуни, всередині — генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посипане борошном і чути від них запах горілки, поту і тютюну. Кочубей блідий, втомлений, волосся посивіле, губи мов на ладан дують.
Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять пів-оборота назад і відходять, замикаючи за собою двері.
Кочубей стоїть біля порога сам.
Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у зеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суд стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гультяя ведуть, залишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!
Що ж це таке?
Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства-старшин?
Що ж це таке?
Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці й милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтієвича Кочубея, стольника його величества царя!
Що це таке?
Ніяк не розуміє.
Аж бачить перед собою царський портрет.
Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир мигтить, голуба лента сяє.
Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.
В зеркалі бачить себе... Гидко!
"Василь Леонтієвич, приступи!" — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.
Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це інший якийсь, різкий і недобрий.
Що це таке?
Не розуміє.
Але йде.
"Ближче!" — гукає той самий голос.
Підходить до стола.
Шафіров дає рукою знак, щоб став.
"Присягни,— приказує Головкін,— присягни, Василю Леонтієвичу, що правду говоритимеш!"
Піддячий приводить присягу, Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.
"Руку вгору!"
Кочубей підносить руку, рука дрижить.
"Пальці не так",— сердиться Головкін.
І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає.
Закінчили. Кочубей руку безсило опустив.
"Тринадцятий пункт,— починає Головкін,— твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову і той читає): "У грудні того ж 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це зробив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя".
"Так було?" — питається Головкін.
"Було, як у письмі стоїть,— відповідає Кочубей.— Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати".
"А Мазепі ти не цілував?" — кидає йому Головкін.
Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.
"Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!"
"Його величеству цареві я брехати б не смів",— відповідає Кочубей.
"Побачимо. Ось тут послухай, що про цей самий пункт пише ахтирський полковник його величества Осипов". (Головкін письмо Шафірову передає). Шафіров читає: "Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество царя предати смерті або взяти до рук і віддати ворогам, а в минулу Пилипівку з своїми полками сполучився і хотів іти на російські міста".
Шафіров закінчив.
"Було так?" — питається Головкін.
Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спітніле чоло Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів: тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що перед хвилиною сказав:
"Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав".
"Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш? Осипов по словах твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру!"
Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері і входить Іскра.
І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже ж це справді Василь Леонтієвич, той самий, перед котрим хиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді, як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Хведорівни отсей дідунь, що так покірно біля червоного стола стоїть?
Що тут сталося так ненадійно?
Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям.
Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін.
"Підійди!"
Іскра підходить до стола.
Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм.
Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському губернаторові подав.
Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима. Морщить чоло.
"Так ти казав?" — питає Головкін.
"Так я казав ахтирському полковникові його величества Осипову",— відповідає Іскра.
"А тобі хто казав?"
"Я від Василя Леонтієвича чув. Він при жінці своїй, при Любові Хведорівні, мені про це балакав".