"Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе".
По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині таємницю. Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха.
Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о рятування не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи.
Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску.
Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем повернувся на хутір
ЗАПІЗНО...
Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затягалося на сльоту.
Наказний гетьман Василь Леонтієвич Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву, Любов Хведорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула амінь, зійшла по східцях на стежку і підступила до нього.
"Мабуть, чи не засльотиться",— сказала.
Кочубей глянув на небо:
"І мені так воно. Любонько, здається".
"Коли б сльота та не спинила наших гостей".
"Ти про ченців?"
"А про кого ж би".
"Не важно. Тиждень скоріше, тиждень пізніше,— все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також обійдеться".
"Що ти кажеш, Василю? — жахнулася Любов Хведорівна.— Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба".
"В тім-то й лихо, що ми його почали. Не добре мені серце віщує".
"Говориш, як перед вінчанням відданиця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського вуха, так цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь інші, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним,— з ласки Мазепи і на той тільки час, а справжнім — із волі його величества".
Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.
Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїнів і ластилися біля ніг.
Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці: "Підеш геть, кунделю мерзотний!" — гукала на них. Собаки, підібравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі.
Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми.
Кочубеїха почала знову: "І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Зволікати не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно".
"І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене".
"Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, сполучившися з Карлом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?"
Кочубей побачив, що він дійсно потрапив у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя.
* * *
Нараз заторохтів віз. "Може, вони?" — і Кочубеї повернули до воріт.
Віз перед воротами зупинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці.
"А де ж архімандрит?" — запитував отця Никанора.
"Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав".
"Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці".
Черці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й запросила отця Никанора до спальні Кочубея. "Будь ласка,— казала,— проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтієвич велів".
Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати. "Здорожений,— казав,— спічни собі".
Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері.
"На важне й важке діло покликав я тебе,— розпочав.— З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніати і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година".
Отець Никанор встав, перехрестився до ікони і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб недопустив до того.
"Бога взивай, а руки прикладай!" — говорив Кочубей.
"На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, допоміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богопротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни".
"Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу".
В цей момент відхилився килим і появилася Любов Хведорівна з образом Розп'яття на дерев'яній дошці.
"Як Бог постраждав за нас грішних на хресному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре".
Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.
Тоді Кочубей виголосив: "Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніатських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі інші витрати, переночуй, а завтра скоросвіт вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву".
Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.