Мазепа

Сторінка 26 з 166

Лепкий Богдан

Пан Згура почував у собі любовний а ф е к т до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не а ф е к т, а д е-ф е к т, і амурів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.

Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахілл, Гектор і Патрокл, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: "Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?"

Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки: "Мотре Василівно, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок так гострі язики?"

"Спитайтеся панни Мар'яни",— радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Хведорівни:

"Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура".

Пан Згура не обіджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.

Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.

"Іду я раз,—розказував пан Згура, попиваючи мед за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею,— їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав — чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж, під'їхавши на кид стріли, бачу — відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста"

"Чи не забагато, пане Згура?" — перервала панна Мар’яна.

"Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять".

"Як дванадцять розбійників".

"Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже добачили мене, значиться, треба йти наперебій, треба їх клином розбивати".

"Як то клином?" — питалася панна Мар'яна.

"Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця..."

"Розінанте?"

"Ні, Чорнозора, так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка..."

"А поводи?"

"Які ж бо ви, панно Мар'яно! — поводи в зубах, от так, о".

Тут пан Згура у ліву руку вхопив виделку, в праву ніж, край обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторощив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.

"Таким отсе клином,— розказував далі,— як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися наперед, залишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою..."

"І що?" — спитали всі три жінки нараз.

"І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів — усі на бойовищу лягли, порубані й: посічені, як м'ясо на стільниці".

"А невольники?"

"Це, бачите, не були невольники, лиш рекруті, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кожному десятому, без розбору і без вини, дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду, і що лиш по такім привітанню зачиняють муштри вчити. Що я з ними зробив?—питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кожному по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють".

"Їх сто, а вас три — і дали себе пороти?"

"Панно Мар'яно,— жалівся пан Згура,— їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу".

"А скажіть, будь ласка, що таке Згура?" — спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.

"Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, от так як на ф е л ь д м а р ш а л кажуть наші козаки ф е р ш а л".

"А може, ви не Діоскур, а Діомед?" — зауважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі: "Буде вже, пане Згура, буде!"

"Буде вже нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкіра,— жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?"

"Чи раз. І в боях, і в полоні".

"То ви вже і в шведському полоні були?"

"Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня".

"Хвали мене ротику, бо розідру тебе".

"Це не похвала, а честь, кому честь. У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти".

"Особливо на писок..."

* * *

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Хведорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило для кухні і для прислуги.

"Не будемо нашим паням місця забирати",— почав, дякуючи за вечерю, Згура. Але панна Мар'яна зараз таки пришпилила його: "Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?"

"Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок,— відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику.— І якраз тому, не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться".

Пішли.

Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав: "Прикро мені, пане товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича".

"Що ж таке? Кажіть!"

"Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене".

"Впевняю вас".