Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий вишиваний параванчик присуває до свічки, щоб видніше було.
Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і впізнав королівську печатку.
Мовчки пробігає цей другий лист очима.
"Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є",— питає гетьман.
"Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний,— лист від Станіслава".
"Від Станіслава? Не може бути!"
"Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать".
"Дай сюди!"
Орлик подав лист від Лєщинського, і гетьман прочитав його.
На обличчі його з'явився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.
Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
"Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене!" — і руками очі закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик.
Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.
Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні,— Орлик жахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!
Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.
І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті вогнища, що день і ніч горіли, наповнюючи повітря нестерпним для культурного чоловіка смородом паленого людського м'яса, пригадав собі ті трави з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярах, згадав Ромодановського і — мороз пішов йому по спині.
Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а якже тоді лютував би він на Україні, котру ненавидить?
Орликові почорніло в очах.
Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова-то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше скривати годі. Орлик прочитав лист і довідався про правду, треба признатися. Але як?
Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник. Один, два, три... дванадцять!
Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.
"Північ — година духів".
"Дванадцята вночі",— додав Орлик.
"Ніколи перед півночею не сплю,— говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появляться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі інші, їм же несть числа. Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України".
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.
"Що ти зробив? — спитають мене тіні замучених предків. Що ти зробив, щоб помститись за нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден святого Андрія почепив на шию і спокійно глядиш на її муки!.."
"Уважай, Пилипе,— звернувся нараз до Орлика гетьман,— вважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи".
Орликові зробилось моторошно. Він був перетомлений і прибитий.
Гетьман зауважив це і наказав йому сідати.
Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по покрівлі, стогнали дерева в саду, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.
"Збентежився, як бачу, Пилипе".
"Моторошно мені, страшно".
"З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна".
"Роботи я не боюся".
"Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?"
"Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем".
"Хтось його двигати мусить... Двигни цей камінь, двигни!— тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години".
Орлик сумно всміхнувся: — "Не скриваюся, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків".
"Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?"
"Живі страшні для тіла, а вмерлі — для духа",— відповів Орлик.
"Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей".
Орлик не знав що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа... Вибирай!
Свічка догорювала й зачинала коптіти.
"Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу, біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки... бачив я раз у Москві, як догорював чоловік".
Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.
"Що нового?" — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.
"На Дону неспокійно".
"Як 1705 року в Астрахані, коли там було убито Ржевського і заведено козацький устрій".
"Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Дінцем, понад Хопром і Ведмедівкою. Навіть у Тамбовській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій".
"То не добре",— сказав гетьман, стягнувши густі брови.
"Чому, милосте ваша?"
"Бо не впору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час. Погибне багато народу і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу... А в нас?"
"І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив".
"Чуйкевич? А що ж він?"
"Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе".
"Хай їм Бог допомагає,— сказав, зітхаючи, Мазепа.— Може, аж тепер Любов Хведорівна заспокоїться".