"Падло, політичне падло, от що ви таке!"
Пригадувалися часи, коли-то князі й бояри наші їздили до темників татарських і до Сараю до ханів, кланялися, клеветали одні на других, впевняли в своїй вірності й любові непохитній, щоб випросити ярлик на міста й волості для себе. Подібно, як тепер.
Пригадувалися ворожнечі й каверзи галицьких боярів, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рідних князів, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власні вигоди від державного добра. Як і тепер...
Пригадалася безталанна Настася Чигрівна і мудрий князь Ярослав Осмомисл, пригадався лицар-сліпець князь Василько Теребовельський, і багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи...
Шнури чимраз глибше в'їдалися в тіло і спрага чимраз дошкульніше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки. Якщо муки його потрібні для спокутування отсих гріхів — Господи, хай діється воля твоя!
Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподіване зайшло.
Чечель чув, як його мучителі, залишивши тільки двох людей при конях, самі подались у ярок. Звідти долітали до нього їх вигуки і крики. Перечилися, сварилися, не могли дійти до згоди. Незабаром зрозумів, у чім діло.
Вони побачили здалеку, як надтягала армія московська, і не могли погодитися, як їм підходити до неї.
Одні казали, що гуртом, а інші — що краще вислати депутатів, бо хто зна, як до них поставляться москалі, чи не заберуть від них Чечеля і, замість нагороди, чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамті, що були за тим, щоб назустріч царській армії цілою ватагою іти, боялися, що, як пішлють тільки делегатів, так тії заберуть гроші для себе, підуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Ніяк не могли дійти до згоди.
"І між ними нема однодушності,— думав собі Чечель.— Скрізь колотнеча. Ніхто нікому не вірить, гризуться, як за кістку собаки. Коли ж тій гризні прийде кінець?"
Московська армія наближалася. Здалеку чути було грюкіт барабанів, тупіт кінських копит і стукіт тисячів чобіт.
Побідоносна армія царська йшла з Батурина у Глухів. За передньою сторожею везли батуринські гармати, закопчені, заболочені, по осі в крові.
Глянув Чечель, і кровлю серце йому зайшлось. Пригадав собі Кенігзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Ніс і не Кенігзенові рани, ті гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревіли б на мурах, як леви, ригали б вогнем на ворога, як смоки, громами рокотіли б грізно, поки рокоту цього не зачув би гетьман. А так — глухо дудонить земля під ними. Котяться окервавлені колеса, гармати запираються, грузнуть, стають, бо ніяк не хочеться їм іти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стріляти на своїх.
А за гарматами щонайсильніші драгуни несуть хоругви козацькі. Пошарпані, подерті, як крила вірлів, що в час бурі попід хмари літали. Скільки побід бачили вони, скільки козацьких очей дивилося колись на них, як на свої святощі найдорожчі! Головами лягти, хоругви не здати. І полягли батуринці, а не здали своїх прапорів. Від трупів забрали їх москалі, а не від живих. Тримайте, тримайте їх кріпко в руках, а то повідриваються з держаків і розвіються, як хмари по блакиті.
Світлійший князь Меншиков навмисне казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, біля котрого колись гетьман Іван Виговський сорок тисяч московського війська трупом поклав. Нехай козацькі прапори невольниками туди ступають, куди колись побідниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля відвернулася від нього і хай спокійно кладе свої руки в кайдани. Чужі хорунжі вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвівалися буйно, щоб усякий пізнавав їх,— так хоругви розвіватися не хочуть, соромно хиляться вниз і прилягають до своїх держаків.
А за хоругвами — бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман, там і бунчук. А тепер вони перед полководцем царським бранцями йдуть.
А за бунчуками, Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина гетьманську золочену, самоцвітами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Підносить, вимахує нею, ніби знаки дає, насміхається.
І Чечель примикає повіки, щоб не бачити того.
Але бачить. Жахливий образ врізується у мозок. Не забути його, не забути! Простує спину, пручається, шнури тріщать та не подаються. В Батурині свої сили залишив.
Дивися, хоч ти один дивився на клейноди гетьманські іншими очима, як на них дивляться вороги і свої, що уздовж шляху лобами до землі припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побідника.
А за клейнодами йдуть їх оборонці, козаки і старшини, котрих Меншиков на місці смертю не скарав, а веде їх у тріумфальнім поході своєму цареві на втіху, а їм на смертну кару в Лебедині. Нема між ними ні одного не порубаного й не покаліченого. Здоровими, значиться, не здались.
І Чечель відітхнув. Хоч за те хай буде Богові милосердному дяка. Дивіться, дивіться, земляки, і знайте, що є ще хоробрі поміж вами, є ще козаки справжні, що скоріше згинуть, ніж осоромлять себе і предківську славу свою. Дивися, земле рідна, і тішся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хабузу, самих степових бурянів, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вітер буйний повіє.
А між ними у повозі найхоробріший з-поміж них гарматний осаул Кенігзен. Посадили його високо, попідпирали, бо він о своїх силах сидіти не може, а Меншиков не хоче, щоб він лежав. Нехай народ дивиться на цього німця, що вірність своєму вождеві вище царської ласки поклав.
Сидить гарматний осаул фон Кенігзен високо, ніби це він, а не Меншиков у тріумфальному поході їде. Очі йому смертельною мрякою заходять, але на обличчі його саме горде завзяття, сама погорда до всіх, що гордості не мають.
Переїжджає повіз Кенігзена поряд саней, на котрих лежить Чечель, і їх очі зустрічаються з собою востаннє на землі. Очі двох оборонців гетьманської столиці, двох вірних, аж до смерті, людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують і прощаються навіки.