Мазепа

Сторінка 158 з 166

Лепкий Богдан

"Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою",— потішав себе, не відчуваючи в серці своєму до отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять...

"Чечель, Чечель!" — шепотіло кругом.

"Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.

Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували на боки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.

"Полковник Чечель! Чечель!"

А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.

Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі.

Чому? Чому? — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.

Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним загроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти ;з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників юрбою.

"Юрбою, несвідомою, чорною юрбою,— повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.— Чому ж та юрба темна й несвідома в нас?" — питав себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря, і багато, багато їх, що тую юрбу замість робити силою творчо-свідомою цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть.

"Багато, багато вини за нами,—казав Чечель собі.— Верхи не трималися купи і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут".

"Ви кликали мене",— сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги.— Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися, і ховатися я теж не потребую. Я тут!"

Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали.

Дивилися спідлоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилиною раді були затоптати в болото.

"Чого вам треба від мене?" — питався полковник Чечель.

Не відповідав ніхто.

"Батурина вам жаль? Ніхто так не жаліє за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я. Там я сили свої залишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді, як ви тільки злобою і помстою дихали на себе".

Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина, свята, чиста правда може отверезити їх.

"За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні — то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, розсудить мене і вас".

Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його.

"Одного жалію я нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поліг".

"Отож воно і є",— підхопив хтось. Чечель глянув у той бік.

"А жалію тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а ніж поміж негідними жити".

"Ого, ого!" — почулося вже більше голосів.

"Він кривдить нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, ніж шаблею рубать".

Чечель шаблю з піхви добув. Тільки шматок рукоятки тримався, та й то був пощерблений і весь у крові.

"Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою".

Сивоголовий дід піднявся зі свого місця, підступив до Чечеля і попросив тієї шаблі.

"Будь ласка!" — і Чечель йому подав.

Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував. "Правдива козацька шабля",— сказав і хотів Чечелеві віддать, але й інші підходили до нього, бо й самі хотіли бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався.

"Кажете, що я втік,— говорив Чечель далі,— що я Батурин залишив, а сам від кари спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не варті. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися далі за тих, що замість обороняти волю й честь заколот чинять, брат на брата Каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасіння ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, вжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караулу, продавайте за іудиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх".

Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе, не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказати, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гіркоту на вустах, і гіркі були його слова, як полин.

"Батьки і діди ваші куди більших від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, поспішайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замість у піхву в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Поспішайте!"