Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою батіг говорить.
Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізноосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли й уже мав знову задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби: "Ви, Мотре Василівно, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони інші. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-руски. Чула?!"
І він тупнув ногою, як на солдата. Скорій порушився на кріслі, підскочив, але запанував собою і сів назад.
"Чого сердишся, князю?—відповіла спокійно Мотря.— За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу".
Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе ще не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині і де. Хоч те повинна йому сказати. Що ж це за тайни? А для нього все-таки важливо знати одне і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику роль. Інсигнії в очах "подлого народу" — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати.
Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав іншим голосом: "Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену пані і виставляти себе, як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівно, повірте ви слову моєму, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не змогла дійти до ладу,— гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна.Ц Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите царським судом й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!"
Мотря глянула на Меншикова: "Чого хочеш, князю?".
"Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо, хто остався знаю, і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівно".
"З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати".
"А другі?"
"Других не бачила й бачити не хотіла".
"Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла... А знали ви, куди вони йдуть?"
"Як знала, то про себе".
"Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді полишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку не мудро. Бо ми вже й без вас знаємо".
"Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа".
"Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але, якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина така делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що зветься жіночою душею".
(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології.)
"Але,— додав нараз, зриваючися з фотеля,— вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так".
"Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю".
Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче. Світлійший дав рукою знак, щоб повернулися на місця.
"Ворог,— повторив, киваючи головою.— А я гадав, що ми союзники у війні проти шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас".
"Союзник не вдирається насильно в місто і не здобуває його, знаючи, що місто дістало наказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури".
"Але ж цей зверхник зрадив царя, і ваш город не обов'язаний був його слухати".
"На це питання Батурин відповів вам тричі. Я інакше відповісти не можу".
"Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибі. Знаємо, хто ми такі та як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут — ми вороги! От тобі що! А чому ж бо то ми, москвичі, значиться, вороги вашої України?"
"Тому, що не приятелі, а чому не приятелі — це вже ваша річ. Видно, не хочете ними бути".
Офіцери штовхали себе ліктями. Розмова робилася цікавою. По рухах князя і по його голосі крізь зуби знали, що в нім накипає нова злість і що він її довго не вдержить. Вибухне і тоді буде цікаво.
"Які ж то ворожі дійстві я супроти вашої України помітили ви за москалями?"
"Ще питаєш, князю? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну і з доброї волі, зважаючи на спільну віру православну, піддався під протекцію московську, цар під присягою зобов'язався у всіх правах і свободах заховати й обороняти військо запорозьке і весь народ козацький-український, землі нашої ні до своїх володінь не прилучаючи, ані не дозволяючи сусідам нарушувати їх цілості".
"Знаємо це і у великім поважанні тримаємо ім'я великого гетьмана Богдана Хмельницького".
"Ім'я, то так. Але, що сталося з його насліддям? Хто спустошив землю від ріки Случі до Дніпра, перегнав здавна там осілий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу?"