Так само не вирішене друге питання — становище старшин. Гетьман знає, що не всі вони підуть сліпо за ним, здаючись на його розум і характер. Будуть такі, що в даний мент скажуть: вільно гетьманові зрадити царя, так вільно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зраді не рівна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирішить це питання не ідея, а приватна охота не втратити зарібку.
В осередку того типу старшин являється Кочубей.
Гетьман чує, як зловіщо звучить це татарське ім'я. Від Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нічого доброго від них він не зазнав, але якщо Любов Хведорівна загрозить ділу, о, тоді він поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете...
А Мотря?..
"Бідна, бідна Мотря!.."
Гетьманська карета під'їздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський відділ з царевичем.
Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні свіжо вибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо і надійно.
Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду.
Гетьманська карета скручує в липову алею.
НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
"Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Залишім це питання. Давайте турбуватися живим!"
"Не все, що пройшло, те вже й відгуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають".
"Хто такий?"
"Хоч би перший Чуйкевич".
"Чуйкевич?" — І Мотря тільки рукою махнула...
Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бриніло безліч комах.
Пополуднє було погідне і тепле, аж душне, тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи.
"Буйні сего року трави",— зауважила Мотря.
"І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю",— додала Марія Хведорівна.
"Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли".
"Відверни їх, Господи, від нас! — А подумавши хвилину, Марія Хведорівна запитала: — Не скучно тобі, Мотре?"
"Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю".
"Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїздно. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа божого не бачимо. Мені-то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися і впиватися насолодою життя".
"Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу".
"Дуриш себе".
"Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Пригадується казка про заворожену царівну".
"Тільки царевич не приїжджає, дитино".
"Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок".
"Не вік так раювати, дитино. Годі Мотрі Кочубеївні в тому безлюдді до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітривсь із голови".
"Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!"
"То не починала б тієї розмови, правда?"
"Не по-чи-на-ли б".
"А все ж таки почала я її і не раз пічну, бо жалію тебе. Жалію таку пишну вроду і таку добру душу. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?"
"Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя".
"А яке ж воно для тебе?"
"Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю".
"Себто тобі тепер хоч у черниці?"
"Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?"
"Як же й не скучати, Мотре?"
"Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, господарством. Іноді Любов Хведорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб далі, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового".
"Гадаєш?"
"Вірю, тітусю".
Вона стала, випрямилася і, вдивляючись понад верховіття садів, казала:
"Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив, Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духа, котрий невідомого слуха і, крізь мале й ледаче, величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче".
Притулилася до Марії Хведорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.
Але Марія Хведорівна перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя:
"А так робити не годиться. Чоловік раз живе на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте. А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!"
"Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світу не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!"
"Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді".
"Може, й мені доведеться посивіти зарання — га, що ж велике діло! Що там тіло, щоб серце не зміліло... Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затроюємо життя?"
"А Чуйкевича тобі не жаль?" — спитала нараз тітка.
"І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?"