Ті, що на замок пішли, може, й зупиняться ще на короткий час на тих ровах і валах, котрі вирито нині, але тих, що їм отсе на тили заходять, не зупинить ніщо. Зрозумів це коваль і, не задумуючись довго, робить що тут можна ще зробити: каже заднім лавам повертатися лицем до нового ворога, не бентежитися, не втікати, бо нема куди, битися, бо нічого їм більше робить.
Хоч би й просили пощади, ворог не дасть.
Як гинути, то чесно, як гинули батьки й діди, по-козацьки... Так і гинуть.
Кожний з них декількох ворогів тягне на той світ з собою.
Мотря ніколи не уявляла собі, щоб люди могли добувати з себе стільки сил і стільки завзяття, щоб вони спосібні були перемінитися прямо в титанів.
Це почуття величі і подив, пошана до хоробрості беруть верх над почуттям небезпеки. Мотрі не страшно, що вона за хвилину згине, її душа переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-героїв. Почуває до них не тільки подив, але і вдяку, і як жаліє чого, то хіба, що вдяки тієї висловити їм не може. Вони гинуть один за другим, і за хвилину з цілої отсеї лицарської фаланги не останеться нічого більше, крім великої купи скривавлених трупів, поломаних шабель і хмари диму, котрий розвіється з поранковим вітром, як розвівається усе.
Боротися й гинути разом із ними — це одне, що залишається їй. І вона бореться, не думаючи, як, не застановляючись, не міркуючи над вислідом боротьби, переміняється в частину тієї збірної душі, яка борониться від насилля, від нечесті, від перемоги. І дивно Мотрі, що тая боротьба так довго триває, що сили людські такі невичерпані.
Звідки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер досі непобідимі середні лави подаються і розступаються на боки?
Боковий удар? Чому наші не відпирають його? Невже ж в останній мент бракло відваги, щоб вмерти так хоробро, і як хоробро боролись? Мотря вжахнулася.
"Вперед! Вперед!" — і кидається навмання. Але чує, що чиясь залізна долоня приковує її до себе і відсуває набік... Коваль... Так, це він...
Він останки своїх борців полуоборотом повертає управо, в напрямі валів і мурів, бо несподівано з міста наспіла йому визначна підмога — Чечель з сердюками.
Скільки їх? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж їм у місті нічого більше робить?
На всі ті питання Мотря не вміє відповісти, а думати над ними нема часу.
Чечель весь у крові, без шапки, в порванім кунтуші, роззвірений, страшний, як фурія, як сам бог війни, з такою силою напер на москалів з боку, так нагло й несподівано для них, що їх товпища зжахнулися, захиталися і, помимо закликів своїх офіцерів, помимо усяких зусиль, щоб вдержати їх у бойовім строю, подалися назад, залишаючи на місці чималі втрати в забитих і поранених.
В Чечелеві лави вступає коваль зі своїми недобитками, дехто вспів і свого пораненого товариша потягнути за собою, скоро і без вагання, відбиваються направо й наліво — шаблями, прикладами мушкетів, кидають бомби ручні і промощують собі шлях до валів, до того місця, котре заздалегідь вибрав собі в своїй уяві Чечель і до котрого їх веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти якої безсиле навіть найзавзятіше лицарство. Чечель хоче з останками хороброї залоги перебитися і вискочити з твердині, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кожний спасається, як може. Жаль козаків. Вони ще придадуться, а в місті чекає їх або безцільна смерть, або допит і жахливі муки.
Сердюки сліпо йдуть за своїм хоробрим полковником, не питаючися, які в нього задуми і плани.
Вперед, вперед, бо за ними лише сором і муки…
Москалі заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю і трупами людей. Живих кидають туди; дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи порятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окріп. Займається одіж, шкварчить живе тіло людське, і противний сопух розноситься кругом.
Неймовірне, страшне автодафе.
"Нелюди! Звірі!" — верещать жінки, кидаючися як левиці на ратників царських, але їх розпачливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. "Ось вам!" — і вони за волосся волочуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів.
Перемога, побіда, звірське божевілля!
Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську.
Так лютує і скаженіє тільки вода, прорвавши греблю, і пожежа, вихопившися з тих меж, у які вложив її промисел людський, так скаженіє безумне й бездушне живло. У звірів куди більше милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла.
Не здержати того злочину страхітнього, не спам'ятати побідників, не пригадати їм, що й вони люди. Ні! Ні!.. Втікати, втікати від них.
І Чечель щасливо пробивається в напрямі Гончарівки. А з ним коваль і його гурт, з ними і Мотря.
Москалі, не зустрічаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якісь відділи і, не знаючи, що це їхні брати, які з другого боку увійшли в місто, беруть їх за козаків, котрі подалися взад, і стріляють на них. Тамті відстрілюються, добру хвилину триває це непорозуміння, а за той час Чечель зі своїми щасливо доскакує до Гончарівки, заводить по дорозі бій з відірваними московськими відділами, що пустилися на дозволену грабіж, як гієни й шакали на жир, і, користуючися загальним безладдям і суматохою, в котрій не розбирається ніхто, добре відомими стежками й хащами вискакує з міста і окривається в байраках і очеретах.
Летить за ним дика оргія звуків, тріск пожежі, луск самопалів, плачі, зойки й ридання мордованих людей, п'янії крики побіди, жалісний рев худоби, все це перемішане з собою, страшне, жахливе, велике, як кінець світа.
Летить, спиняє його, як докір, як грижа совісті, як проклін, за те, що він кидає безталанне місто і що не гине разом із ним.