"Болить тебе що, Мотре?" — питає Любов Хведорівна.
"Ні, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану".
"Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобі кінець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвідчай же його. Це не жіноче діло, Мотре, лізти, де кулі падуть. Лишім це козакам".
"А Кенігзен?" — спитала нараз Мотря.
"Кенігзен, Мотре, Кенігзен поранений".
Мотря очі руками закрила. Побачила в своїй уяві геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював біля своїх поганих гармат, не довіряючи ні їм, ні нікому. "Коли б їх у мене більше та кращих",— пригадала собі його слова. Тепер він і тії осиротив.
"Важко поранений Кенігзен, мамо?" — спитала несміливо. Любов Хведорівна не відповідала. Не хотіла бентежити доньки.
"Кажіть, що з ним?"
"Що Бог дасть",— відповіла мати, і Мотря зрозуміла, що з Кенігзеном погано і що з Батурином недобре, бо ніхто не заступить його.
"Це був лицар",— сказала, сідаючи на ліжку.
"Так, доню, це був чесний і хоробрий вояк".
"Німець, а боровся краще від наших, за нашу, чужу йому справу".
"Не чужу, бо він пристав до нас душею, аж дивно".
"Аж дивно, що в нас тієї любові немає".
Мотря зірвалася з постелі.
"Ти куди?"
"До Кенігзена".
"Не пущу тебе! Біля нього лікар. Він уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер ніч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бій. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло".
"Самі ви казали, мамо, що де люди, там і ми. Мені до людей треба".
"Ти вже потерпіла за них. Сиди!"
"Годі, мамо. Там вирішується бій, а я тут, як у гостині сиджу".
"Зажди. Чуєш, хтось надходить..."
Цей "хтось" був молодий сердюк.
"Що там?" — спитала його Любов Хведорівна.
"Богові дяка, гаразд. Перший приступ відбили ми щасливо",
Любов Хведорівна очі підняла до неба.
"Велике милосердя твоє. Владико. Не відмов ласки твоєї для нас,— а повертаючись, до сердюка: — розказуй далі, говори!",—просила.
"Коли Кенігзенові потрощило ноги й наші гармати замовкли, москаль перейшов ріку. Полковник Чечель заборонив стріляти. Допустили ми їх до самих валів, а тоді гримнули мушкети. Захиталися московські полки, не один полетів стрімголов у ріку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на ціль і, мабуть, кількох від замку відігнав..."
"І що? Що далі?" — питалася Мотря.
"Меншиков сильно напирав. Мабуть, помітив, що з гарматами нашими недобре, і хотів покористуватись нагодою. Лізло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибіг. Засипали ми їх таким огнем, що летіли з мурів, як мухи. Хлопці камінням жбурляли на них, полився окріп".
"То вже доходило аж до того?" — тривожно скрикнула Мотря.
"У велике заходило, пані. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову наші стріляють. Час мені, прощайте!"
І він побіг.
"Перший приступ відбили,— промовила Мотря,— а за першим піде другий і третій. Тепер ніч. Тільки світла, що пожежа горить. Хто знає, які в Меншикова плани. Іду я, мамо".
"Підеш?.. А що ж я робитиму без тебе?"
"Те, що я без вас, мамо. Поблагословіть мене".
Мотря приклякла, Любов Хведорівна руки на голову доньки поклала: "Що доброго я в житті своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!"
* * *
Мотря вибігла з замку.
Батурин горів. Здавалося, пожежа була грізніша, ніж удень, бо вночі огонь усе страшніший. Замкові мури облиті були червоною загравою, ніби це вони горіли. Руді дими снувалися кругом. Валилися димарі, з луском падали перепалені сволоки і розсипалися муровані стіни.
Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибіжище, на замок. Коли б він не упав.
"Коли б він не упав..." — говорила до себе Мотря, пробігаючи замкове подвір'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смерті. Хотіла побачити те місце, але пригадала собі мамині слова й завернула з дороги.
"Де лежить гарматний осаул пан Кенігзен",— спитала якогось офіцера.
"В гетьманських покоях надолині",— почула відповідь і побігла туди.
Великий склеплений покій озарений був червоним відблиском, подібно, як цілий Батурин. Крізь малі, в олово оправлені шибки вливався він, надаючи гетьманській спальні фантастичного вигляду. Біля ліжка горіла свічка і хропів на фотелю старий німець-лікар.
Мотря підійшла до хворого і нахилилася над ним.
Пізнав її: "Це ви, Мотре Василівно?.. Спасибі, що прийшли... Як же там?"
Говорив насилу, крізь великий біль.
"Нічого. Перший приступ відбили".
"А гармати?"
"Стріляють. Герцик заправляє ними".
"Перекажіть, щоб пороху більше підсипав. З третьої зряду хай краще не стріляє, щоб не розірвало дула. Небезпечна".
Мотря хустиною обтерла йому з чола піт.
"Спасибі. Як ваша ласка, подайте води. Палить".
Мотря піднесла йому чарку з водою і збудила старого німця. "Гер медікус, спите?"
"Борони Боже. Я лиш так трохи задрімав".
"Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нічого".
Німець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тільки й надії, що на Бога".
Кенігзен зачув останні слова.
"Мотре Василівно,— прошепотів.— Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям".
"Заспокойтеся,— відповіла Мотря,— у мене ключ від порохової вежі. Не підемо бранцями в Москву".
Стиснув її руку, так кріпко, ніби це не рука, а меч.
У неї дійсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула і чи не поміняла? Так багато їх має. Але другого такого ні: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежі, до котрої вже й стежки позаростали травою. Ніхто не заходить туди. По що? Там лиш сови під дахом гніздяться.
Біля вежі голодова яма. Склепіння завалилося, яма кропивою поросла, давно нікого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї і затулюють вуха руками, щоб серед нічної тишини не почути стогонів і ридання.
Дивні і страховинні речі розказують собі про тую вежу і про яму. Та найстрашнішої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повні пороху стрільного. Сухий він, тільки жде на іскру.
Може, нині скінчаться його дожидання...
Ключ і тайну, як відчиняти вежу і куди дібратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрі Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увійде туди тільки тоді, як чесна смерть привабливішою стане від нікчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собі. Але не думала про нього. Аж нині, побачивши важко пораненого Кенігзена, пригадала собі. Коли на сім світі зачиняться перед нею всі двері наглухо, цей ключ відчинить їй ворота у другий, може, кращий, на всякий спосіб інший світ. Мотря ще раз глянула від дверей на Кенігзена.