Мазепа

Сторінка 114 з 166

Лепкий Богдан

Натовп втишився. Кожний рад був такому дарункові.

"А не брешеш ти, пане Зажарський?" — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

"Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю".

"Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш",-— глумливо відповіли йому.

"А листа все-таки читати не треба!" — гукнув хтось, і за ним підхопили інші: "Не треба! не треба!"

"Шкода часу!"

"Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі".

"Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом".

"На гак!"

"У Сейм!"

"Стрімголов з муру його!"

Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила містові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала поранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.

"Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов,— казала,—хай його Чечель читає. Якщо схоче, переказати вам зміст, хай перекаже, як ні — і без того поживем".

"Авжеж, авжеж..!"

"Щоб не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурин не здамо!"

"Так нам, Боже, допоможи во Тройці своїй святій!"

"Батурин по трупах наших візьмуть!" — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.

"А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде".

"Слова нашого не зрушимо!"

"Та ще тому не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті".

"Не хочемо бути рабами!"

"І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання".

В залі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел хоронитель, виведе його з огненної печі.

"Хай іде!" — махнув рукою сотник.

* * *

"Хай іде!" — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку. "Спасибі, що послухали мене,—сказала, звертаючися до народу.— Батурин не осоромить себе".

Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до своїх покоїв, щоб спершу обмити його й оглянути рани.

Зала знову загула.

"Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо".

"Та чи оборонимо?"—вихопився хтось з гурту.

"Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто іншої гадки — хай з міста виходить!"

"Вибігло зайців чимало, виженім і останніх. Гетьте геть!"

В залі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з іншими, хай станеться і з ним.

"Цитьте! — озвався старий лавник.— Послухайте мене, бувалого чоловіка! Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби, і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються із на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч — і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з міста, як з клітки кролі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба?"

"Правду кажеш, батьку",— притакували йому.

Лавник, ніби обухом, валив батуринців по голові.

"Так воно є, так".

"Але так бути не може,— говорив далі старий лавник.— Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме,— а на мою гадку, спершу спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання".

"Ми вже це сто разів казали, що або оборонимо Батурин, або загинемо всі".

"Чи одно чоловік каже, а інше собі гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів".

"Ви нас кривдите, батьку,— перебили йому,— порівнюючи з Носом і з Кандибою".

"Нікого не кривджу, браття і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу".

"До чого ж ви свою річ ведете, кажіть?"

"До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче — хай іде. Перший руку вгору підношу"

Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним.

"А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати, що в ній ціннішого є, і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати, ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що!"

Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?

Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане.

Не окривалися з тим.

Старий жалібним оком подивився кругом.

"Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а шкодуєте своїх теплих стріх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо вали, мури і замок, а не оборонимо, так гиньмо".

"Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм".

"Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви, як хочете собі".

Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.

"Вам час, а мені спішно, бо я боюся ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік".

"Не пустимо. З городу і пес не вискочить".

"Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині".