"Станеться або ні — надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? — обстоював при своїм Кенігзен.— Як гинути, так краще зі зброєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені, Боже, допоможи!"
Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали: "Не впускати Москви, не вірити цареві, це підступ, звичайні хитрощі московські, ми замку не здамо!"
"Як же тоді і що — гадаєте маю я відповісти цареві?" — питався Чечель.
Гамалія радив відповісти щось на зразок листу запорожців до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрій, коли люди перестають спокійно думати. І він завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулі і до останньої краплі крові, але розумів, що на всякий випадок цареві треба відповісти політичне, бо лайливі слова негідні такого поважного моменту.
"Напишемо,— казав,— що ми вояки і що наша річ сповнити наказ вождя. Наш вождь — гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, і відмінить наказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіма вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні".
Такого змісту лист привезли московські посланці Голіцинові. Він прочитав і, не надумуючися довго, подався назад. Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебень, тішився народ, що Чечель не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека відсунулася на якийсь час — може, на все. Залога хоробра, старшини досвідчені, Кенігзен знає своє діло, гетьман теж не за горами — чого ж тоді тратити надію?
Та не тішився Чечель. Від догадувався, що незабаром, за Голіцином появиться московське військо й розпочнеться облога. Треба було віддати останні накази.
Чечель наказав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти до міста — привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати — приїхав, і Чечель дав наказ.
Затріщали поруччя, падаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на правий — перекидали, що ні — пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу,— москалі надходили.
Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.
Теслі й піонери міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і далі робили свої діло.
Ще кілька стовпів хоч з другого боку підрізати, ще треба перевести човни, що їх забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою,— ще, ще!
"Кидайте міст! — гукали їм з валів.— Біжіть, бо замикаємо брами!"
З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Два смільчаки ще борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили за водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости.
"Скоріше! Скоріше!" — принаглювали їх з мурів...
Ускочили...
Чечель наказав брами позасипати землею.
Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.
* * *
Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і на віддалі гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й конні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.
Обложені дивилися на той караван, на той живий обруч, котрим Москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав трощить кості своєї жертви.
"Більше ворога — більше честі!" — доповідали сміливіші.
Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм накази.
Міщани бігали з одного кінця міста в інший. Кожний хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, скільки гармат, чи витримає Батурин їх натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що від інших зачули.
"Москалів, як сарана, як круки злітаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости..."
Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх направив на московське військо. Ще трохи і вони промовлять своє слово — розпочнеться бій.
Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає і вухо привикне. До всього привикне чоловік,— потішали себе батуринці.
Аж, гляди, через Сейм переправляється кілька людей. І знову біла хоруговка в одного на списі.
І знову: "Не стріляй, наказу жди!"
Батуринці пізнають сотника Жарковича.
І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів? Сором!
"Чого тобі?"
"Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть!" — гукає Жаркович.
"Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться".
"Спізнилася його милість, пан сотник",— починають глузувати з нього.
"А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти".
"Мабуть, наскучив московський квас".
"І позаушники його світлості князя".
"Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?"
"Зрадницьке діло робиш!" — кричали йому.
"Я на вас хлібом, а ви на мене каменем",— відповідає Жаркович.
"Кращий наш камінь від твого хліба",— кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
"З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалієте",— остерігає їх сотник.
"Не жаліємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича".
"Обійдеться циганське весілля без марципанів".
Насміхаються.
"Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!"
"Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти".
Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.
"Найкраще б,— радять козаки,— петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо".
"Ще й високо,— додають другі,— там, де і слід такому собаці!"