Гаразд, але хто платить за життя Мацюся, котрий нічого но робить? Подорожі, кораблі, маяк — усе це, певно, дорого коштує.
А чи справді Амари Мацюсів кузен?
І чи не можна сховатися на такому острові, куди б не приплив жодний корабель, не прибігло жодне щуреня, де можна було б лишитися самотнім, цілком самотнім?
Зрозумів Мацюсь одне: довго на цьому безлюдному острові він не залишиться. Коли в ув'язненні Мацюсь вирішив тікати, то й серце йому калатало, думки ширяли в голові, він квапився, боявся, що втеча не вдасться. А тепер зовсім інакше. Йому навіть не спадає на думку, що втеча може не вдатися. Мацюсь цілком спокійний. Побачить, почекає ще трохи, може, щось зміниться.
Поклав Мацюсь на стіл черепашку від Аля й камінець від Алі. І одразу забув про все. Така гарненька черепашка, мабуть, єдина така на світі. Знає Мацюсь, що на березі тисячі черепашок, але цю дав йому Альо й сказав: "Це тобі за те, що ти мене вчиш". І цей звичайнісінький камінець також єдиний на світі. Дала його Аля й усміхнулася — і до камінця, і до Мацюся. В усьому світі немає такого камінця, який заховав би в собі усмішку маленької Алі.
Сидить Мацюсь, хоч уже й ніч. Узяв перо й записав у щоденнику:
"Я гадав, що ротмістр лихий, а він просто дуже бідний. Якби молодий король сказав усе, що думав, і якби я сказав усе, що думаю, може, не були б ми з ним ворогами".
І далі додав:
"Є різні люди на світі".
Поклав Мацюсь голову на стіл і заснув.
Розділ двадцять третій
Мацюсь не розмовляв з вартовими тільки тому, що не знав, як до них заговорити. А він хотів жити з ними так, як жив колись із Фелеком.
І ось одного разу випадково Мацюсь зустрівся з найспокійнішим і найпоряднішим хлопцем з варти. Цей хлопець, як і Мацюсь, часто ходив на берег моря, і не для того, щоб ловити рибу, а так, аби посидіти трохи.
Отож зустрілися вони раптово носом до носа й стали на вузькій стежці.
— День добрий,— сказав Мацюсь.
— Добридень.
— Гарно в лісі.
— І тихо.
— Колись на всьому острові було тихо. Це тільки тепер так сталося. А ви любите тишу?
— Люблю.
— То чого ж у вас завжди такий гармидер?
Питання, певно, було не з приємних. Хлопець не відповів. Не хотів обмовляти товаришів.
— Як вас звати?
— Стефан.
— Мій батько теж називався Стефаном.
— Знаю, вчив я історію.
Слово за словом дізнався Мацюсь від хлопця багато чого цікавого.
У Стефана бідні батьки. Батько саме не мав роботи, отож Стефан і виїхав на острів, щоб допомогти родині. Важко працювати він не може, бо хворіє на серце. Всі гроші надсилає батькові.
— Сумуєте?
— Трошки. Та яка користь з сумування. Так треба.
— Ну, а інші?
— Не знаю до ладу. Один сирота — був у військовому оркестрі. Другий — Кравчук. У сім'ї дев'ятеро малих дітей: обсіли злидні. Третій хлопець — із села. Хотів учитися, приїхав до міста, але нічого не добився. В четвертого — лихий вітчим, вигнав хлопця з дому. Про інших нічого не знаю.
— Послухайте, Стефане, ви курите цигарки?
— Не курю.
— А дим вас не душить, коли інші курять?
— Так, трошки,— закашлявся Стефан.
— Коли хочете, можете спати в мене.
— Дякую вашій королівській величності, хай уже буде, як є.
— Чому?
— Хлопці дошкулятимуть. Скажуть, що підлизуюся...
— Ну, то й хай кажуть.
— Ні, дякую вашій королівській величності.
І хлопець хотів був іти. Сумно стало Мацюсеві:
— Чого ви тікаєте?
— Та-а-к. Коли побачать, дошкулятимуть.
— А хіба зараз не дошкуляють?
— А чого б це? — майже гнівно кинув Стефан. І пішов собі геть.
Прикро стало Мацюсеві, жаль йому хлопця.
Що робити?
Додому повертатися не хочеться, в лісі сумно, а над морем вештаються хлопці з варти.
"Поїду до Алі",— вирішив Мацюсь.
Подався на берег, хотів сісти в човен, коли бачить — немає весел. Біжить Мацюсь до комендатури:
— Весла зникли.
— Зараз знайдемо,— каже ротмістр.— Покликати сюди варту.
— Що ви хочете робити, пане ротмістр?
— Пики бити!
— Я забороняю.
— Тоді — не буде весел.
Повернув Мацюсь додому, похнюпив голову, знітився.
— Ваша королівська величність, я знайшов весло, тільки одне, там, у кущах,— каже Пилип.
— А друге?
— Другого нема. Та я поспитаю й знайду.
— Слухай-но, Пилипе, може, ти взяв весла?
— Я-а-а? — здивувався Пилип.— Я-а-а? Хай мене грім поб'є, щоб я з цього місця не встав, ваша королівська величність.
І чим більше той клянеться, тим більше Мацюсь упевнений, що це саме Пилипова витівка. Пилип метушиться, бігає, розпитує всіх, а ввечері горлає в сусідній кімнаті:
— Це ти, Стефане! Зажди, злодію! То я маю через тебе страждати? То мене мають лаяти?
Слухає Мацюсь: може, Стефан хоч словом озветься. Ні, мовчить.
А наступного дня зник човен. Зірвався з ланцюга і — в море. Хто ж знайде човна в розбурханому морі? Чекають, певно, Альо і Аля — ні, не приїде Мацюсь. Не приїде ні сьогодні, ні завтра. Повернувся Мацюсь у кімнату, наготував торбинку в дорогу. Ось тільки попрощається з горою і вночі вирушить. Що має бути, хай буде.
Сходить Мацюсь на гору, але відчуває якийсь неспокій. Може, знову сталося якесь лихо? Поспішає Мацюсь, майже біжить. Так воно і є — застукав на гарячому: Пилип розкидає ногами дорогі для Мацюся могилки.
Раптом сталося те, чого Мацюсь ніяк не міг згодом збагнути. Запаморочилось йому в голові, сяйнуло перед очима, рука стислася в кулак, ударила. Пилип схопив Мацюся за руку, відсахнувся, та Мацюсь поцілив його в обличчя. І сам відчув удар. Бризнула кров. Тільки тоді обидва схаменулися:
— На,— дав Мацюсь Пилипові носовичка.
Спухле Пилипове обличчя мало лагідний вираз. Хлопець весело всміхнувся. Похитав головою.
— Не гадав я, що королі вміють так молотити.
Мацюсь знав, що це вступ до тривалої розмови, й чекав.
— Коли так, то я вже скажу. Тепер байдуже. Ну, я пускав дим, я зіпсував годинника, я мухи — цілу пригорщу — в суп укинув, я човна й весла вкрав. Дошкуляв, мстив тобі, але й з мене знущалися.
— А я що тобі зробив поганого? — спитав Мацюсь.— Навіщо ти мені дошкуляв?
— Хіба я знаю. От сердило мене, що один — король, а другий — злодій.
— Слухай, Пилипе, ти не сердишся, що я тебе бив?
— Е-е-е, та що це за бійка... Тільки от у носа не слід бити.
— Я не знав. Пробач. Слухай, Пилипе, я хочу тебе попросити: не знущайся з Стефана.